Частина 7

 Зробивши сумне обличчя і набувши жалюгідного вигляду, пішов прощатися зі своїми дівчатами. Для більшого ефекту ще й слиною зробив на щоках патьоки від сліз і, шморгаючи носом, завалився до хати.

 — Ну що там? — підбігла до мене Сама́я з малою на руках, яку так і не відпускала.

 — П’яточка з нами до вівторка. Якщо у вівторок уранці не з’явлюся до опікунської ради для оформлення — заберуть з кінцями. Ну а я… — і тут я, знову сумно зітхнувши, промовив ледь не плачучи: — А мене забирають до в’язниці, холодної та похмурої, яка розташована глибоко під землею і куди не проникає жоден промінчик світла, і де я, можливо, помру. Прощавайте, мої дорогі, можливо, бачимось востаннє…

 — Е-е-е! — гучний рев заповнив усі куточки кімнати та, напевно, проник далеко назовні.

 Це П'яточка, почувши таке моє похмуре майбутнє, заходилася плачем, а Сама́я почала сердито шипіти на мене, мовляв, навіщо треба було таке морозити, як вона тепер заспокоїть малу. Я шепнув їй у відповідь, що в неї знань на десятьох, нехай викручується, інакше за цей місяць уріжу платню як гувернантці, бо вона недбало ставиться до своїх обов'язків. Дівчина закотила очі, потім стукнула мене кулачком у плече і врешті смачно цмокнула в губи. Я ж, розтягнувши губи в задоволеній усмішці, ущипнув її за бочок і цмокнув малу в заплакану щічку, чим викликав нову хвилю завивань. До всього дівчинка раптом обома ручками вчепилася в мою футболку, та так міцно, що ні туди ні сюди.

 Так ми й спустилися вниз до самого екіпажу, в якому вже розташувалися мої супровідники, де мені нарешті вдалося вирватися з чіпких ручок і, цмокнувши ще раз своє жабеня, спритно застрибнув і усівся біля Анни. Візник відразу шмагнув коней, і ми досить жваво помчали в невідомому напрямку. Помчали б… якби П’яточка якимось дивом не вирвалася з рук Сама́ї та не припустила за нами, волаючи, як пожежна машина. Правда, бігла недовго, поки не спіткнулася і, як справжня земноводна, не гепнулася на всі чотири кінцівки, ще й розпластавшись, як жабенятко. Суддя і місіс Садам, які сиділи ззаду і почали озиратися, побачивши таке дійство, одночасно крикнули кучеру зупинитися і мало не силоміць виштовхали мене з мого місця, наказавши піти й заспокоїти дівчинку.

 Довелося йти та заспокоювати свою маленьку істеричку, заприсягтися, що надвечір, що б не сталося, буду вдома. Начебто повірила, але знову відмовлявалася відпускати, обхопивши шию і руками, і ногами. За допомогою дівчини, яка підбігла, ледве-ледве, з проханнями і твердими запевненнями, що все буде добре, вдалося відірвати її від мене, хоча потім обидві ще довго махали вслід.

 — Ніколи не бачила подібної прихильності, особливо маленької дівчинки до чоловіка. До матерів, бувало, та й то… — зворушено промовила місіс Садам, знявши окуляри і витираючи сльози, що набігли на очі.

 — О-о, це ще та парочка! — несхвально похитала головою суддя. — Боюся навіть уявити, що стане з містом, коли вони обидва виростуть — вона за віком, а він за рівнями…

 — Може, просто варто дати їм спокій… — раптом вирвалося в лейтенанта Анни, яка навіть сама від себе не очікувала подібної зухвалості.

 — Анно! Невже навіть на вас поширився його нездоровий вплив?.. Нам треба буде якось із вами серйозно поговорити, — суворо висловилася мадам Суддя і замовкла, тому що я, нарешті вирвавшись від малої, підбіг до екіпажу і почав забиратися на своє місце.

 — Про що розмовляли, поки мене не було? Тітонька, напевно, як завжди, лаяла мою персону на всі заставки. А знаєте, тітонько!.. Хоч які б стосунки склалися між нами, — я вас усе одно люблю, — і я несподівано нахилився і спритно цмокнув її в щоку, і на всяк випадок так само швидко відскочив.

 — Ах ти ж шалапут невихований, ось я тобі зараз покажу… — вона хотіла було вліпити мені чи то ляпаса, чи то потиличника, але чомусь одумалася і, лише сердито зиркнувши в мій бік, махнула рукою і, стиснувши губи, відвернула голову.

 Анна знову схилилася, удаючи, ніби закашлялася, а місіс Садам схвально підморгнула, навіть не приховуючи усмішки.

 На одному з перехресть ми висадили місіс Садам і мадам Суддю. Я, як галантний кавалер, вискочив першим і запропонував дамам руку. Ні та, ні інша не відмовилися від запропонованої допомоги, а кураторка ще й по-дружньому міцно стиснула мої пальці. Одним махом застрибнувши назад, я нарешті вільно видихнув і, почекавши, поки ми від'їдемо на достатню відстань, раптово схопив дівчину, що сиділа поруч, і притягнув до себе.

 — Усе!.. Я більше не можу терпіти і повинен негайно тебе…

 — Не зараз! Візник від департаменту і, напевно, доносить мадам Судді. А вона й так зла на мене через те, що я заступилася за тебе, — зашепотіла дівчина, вивертаючись із моїх обіймів.

 — Ну і нехай. Тоді в історію він увійде тим, хто доносив на Великого Стрілка…

 Щойно я це промовив, кучер якось незграбно шмагнув віжками, і нас добряче занесло у бік тротуару, ледь не заїхавши на нього. Екіпаж підскочим, нахилився, і дівчина сама собою опинилася притиснутою до мене. Але момент уже був згаяний, Анна тільки багатозначно зиркнула на мене і кивнула в бік візника. Я з розумінням кивнув у відповідь і сумно зітхнув.

 — То куди ми їдемо, мадемуазель лейтенант?.. До речі, а чому все ще лейтенант? Мені нібито повідомили радісну звістку, що ти вже капітан і навіть встигла обмити нові зірочки?

 — Може, й поквапилася. Прохання про присвоєння звання було подано якраз перед вихідними, тому розглянуте воно буде тільки в понеділок. Ну і, звісно, до звання представлять тільки під кінець наступного тижня, якщо, звичайно, нічого не зміниться. Я ж того дня так виснажилася, та ще з твоїми павуками довелося добряче повозитися, що захотілося просто посидіти з подружками й трохи відпочити.

 — Ну, судячи зі стану Баффі — посиденьки вдалися.

 — Невже вона щось накоїла? Розкажи… Хоча не треба, часу мало залишилося, а мені ще треба пояснити тобі, куди ми їдемо і що ти будеш робити.