Частина 4

 А жіноча частина нашої комуни, розклавшись та влаштувавшись, навіть і не думала лягати спати. Попри пізню годину, вони заходилися нишпорити й швендяти по квартирі, зазираючи в усі двері, всі шафки та комоди.

 — Ви б уже спати лягали, — запропонував я, позіхаючи на весь рот.

 — А тобі завтра що — на роботу, таточку? — замуркотіла Сама́я, потершись об моє плече.

 — Мешкати в одному домі з трьома жінками — це вже важка фізична праця!

 — Бідненький, — погладивши мене рукою по щоці та цмокнувши в ніс, пестливо прошепотіла дівчина. — Як же мені тебе шкода... але що вдієш, мабуть, ми — твій хрест.

 У цей час П'яточка, яку я все ж опустив на підлогу, підбігла до мене і, обхопивши мою ногу, теж почала її гладити — мабуть, таким чином показуючи, що їй мене теж дуже шкода через те, що в мене є така, як вона. Ой-йой!.. Гла́дити тобі цю ногу — не перегладити.

 Оглядаючи житлоплощу, ми нарешті дісталися до ванної, в якій виявилася купа замоченої білизни та бідові колготки. Дівчина глянула на мене з німим питанням в очах: а з якого такого переляку я проти ночі затіяв прання?

 — Це не моє. Це — її! — я одразу ж обрубав усі натяки на мою адресу.

 Але що ж зробило це кудлате непорозуміння, яке не далі ніж пів години тому стояло струнко, втиснувшись у стіночку й боячись підвести на мене погляд? Мала, дивлячись на Самаю і одночасно вказуючи пальчиком у мій бік, почала корчити страшні гримаси, а зрештою, раптово зробивши різкий рух уперед і видавши незрозуміле «а-а-а», показала на свою дупцю і брудні колготки у ванній. Коротка пантоміма зводилася до того, що це я налякав її, бідненьку, до всрачки. Ну артистка... і ябеда!

 — І щоночі дверцята шафи зі страшним скрипом відчинятимуться самі собою, і звідти... — зловісним голосом почав оповідати я страшну історію.

 П'яточка, голосно заверещавши, миттю втекла до своєї кімнати, при цьому грюкнувши дверима і скрипнувши ліжком. Сама́я лише закотила очі й, опустивши колготки назад у воду, запитала:

 — Чому тільки колготки, а решта де?

 — Сукня в моїй кімнаті, вона не постраждала. Частина речей у кошику для прання, а труселя опинилися в такому жалюгідному стані, що я їх — ф'ють... — і невизначено махнув рукою в бік вікна.

 — Ти серйозно?.. — обличчя дівчини стало таким, ніби вона одночасно хоче і плакати, і сміятися. — Мені здається, сусіди навпроти дуже «зрадіють» тітоньчиним новим квартирантам. І не раз завітають до неї, щоб поділитися цією «радістю».

 — Нехай доведуть, що воно наше!

 — Наше не наше, головне — щоб будинок не спалили. А то мені знову доведеться шукати житло, але вже з трьома дітьми.

 — Ха-ха! Як смішно, зараз просто обхезаюся від сміху.

 — Ну, судячи з усього, це у вас сімейне.

 — Не сімейне, а заразне — передається від людини до людини.

 — Ти про що це? — переставши потішатися наді мною, зацікавилася Сама́я.

 — А ось зараз вилетиш у віконце слідом за труселями й під час польоту зрозумієш, «про що це»! — і я тут же підхопив дівчину, закинув на плече і потяг до вікна.

 Вона голосно завищала, почала пручатися і благати мене не божеволіти, а негайно поставити її на підлогу. Поносив, повертів трішки, але все-таки довелося поставити , де й узяв. Бо саме з'явилася Самі й повідомила, що П'яточка заховалася під ковдру і навідріз відмовляється звідти вилазити. Сама́я глянула на мене докірливо своїми величезними чорними очима, постукала пальчиком по моєму лобі й пішла в дитячу — розбиратися, що там та як.

 Ну, а я вирішив скористатися моментом, поки всі десь там... Швидко забіг у свою кімнату і з розгону застрибнув у ліжко, де блаженно розтягнувся і заплющив очі. Заплющив — і тієї ж миті розплющив!

 У двері спальні хтось тихенько постукав, після чого їх легенько відчинили, явивши моєму погляду силует Самаї з П'яточкою, яка боязко ступала перед нею і спідлоба пильно зиркала в мій бік.

 — Ще не спиш?

 — Від самого вечора... і дотепер. Скільки там у нас набігло... а, нормально, всього лише четверта година ночі.

 — Ну вибач, просто П'яточка не хоче лягати з нами, а проситься до тебе, але тільки перед цим хоче щось сказати. Я поки що не зовсім розумію її жести й міміку... Щось про чай, мене, Самі й незрозумілу шафу. Може, ти знаєш, про що вона?

 — А-а... Це існує така давня казка — стара-престара. А може, й не казка... Тому що свідки тієї історії однієї страшної ночі всі до одного згинули. І ніхто їх більше ніколи не бачив…

 Очі у малої знову округлилися, і вона машинально відступила назад, затиснувшись між ніг Самаї. При цьому зі сльозами на очах і відстовбурченою нижньою губкою вона благально замотала головою, просячи не розповідати більше таких казок. А згори на мене дивилася ще одна пара очей — щоправда, без сліз, але теж із проханням перестати дражнити малу. Ну, як тут відмовити?

 — Але, як мені відомо, цю казку зазвичай розповідають на ніч маленьким, неслухняним дівчаткам. Сама́я, ти таких знаєш чи, може, щось чула про них?

 — Жодної не знаю і навіть чути не чула про таких!

 — Ну, тоді обійдемося без казок і всі дружно ляжемо спати, — позіхнувши, підсумував я і запрошувально відгорнув ковдру.

 Маленьке, біленьке привиденятко жвавенько метнулося від дверей, шмигнуло мені під ковдру і, скрутившись грудочкою, забилося під пахву.

 — Але все ж таки одна неслухняна дівчинка в цьому будинку є, — прошепотіла Сама́я від дверей. — Щоправда, не зовсім маленька, зате дуже любить страшні казки.

 Після чого вона спокусливо вигнула спинку і повільно провела рукою по стегну.

— Ах ти ж зараза така!.. І це тоді, коли в мене під боком дрімає маленьке лихо.

 — Що ж, якось розповім тобі одну з таких. Але затям: якщо обгидишся як мала, я за тобою прибирати не буду!

 — Фу, ну от як можна дівчині таку гидоту говорити, особливо коли вона на романтику натякає. От тепер я з тобою точно не розмовляю. На добраніч, маленька, нехай тобі сняться солодкі сни. І ви, мужчино... теж — спіть уже.