Частина 4

 За спиною пролунав схвальний гул поліціянтів, який Анна одразу ж обірвала грізним окриком:

 — Мовчати!

 Глянув скоса на хлопців — затихли й витягнулися в струнку. Я про всяк випадок теж підтягнувся і випростав спину.

 — Просто я подумала, що тобі після бою захочеться підійти до мене, привітатися, дізнатися, що й до чого. Чи в тебе вистачає часу тільки на те, щоб позувати з різними вертихвістками непевної репутації та козиряти зі слідами помади на обличчі? — понизивши голос, заходилася мене вичитувати ні сіло ні впало розсерджена дівчина.

 — А я тут до чого! — цілком справедливо обурився я, злегка підвищивши тон, через що одразу отримав легенький стусан гострим ліктиком під ребра і миттєво перейшов на шепіт: — Вони самі зненацька налетіли на мене й обкрутили. Що мені було робити?..

 — А ти й радий старатися...

 — Та яке там — радий! Утомився як собака, ледве вирвався від них... Слухай! А в тебе такі вушка гарні, можна я поцілую тебе у вушко? Я непомітно.

 — От ще!.. Що вигадав! — фиркнула дівчина. — Ти краще не забудь завтра зранку з'явитися до опікунської ради. У тебе останній день — май це на увазі. І твої щоденні подвиги не скасовують відповідальності перед законом. — І, трохи помовчавши, додала: — Це ж треба таке утнути... З'явитися на високотехнологічну багатотисячну битву для персонажів сімдесят плюс, в одних потертих штанях, із двадцятим рівнем, і вмить переломити хід бою, та ще й примудритися вижити! Хто ти такий?..

 — Хто-хто... твій майбутній чоловік! Пам'ятай про це і годі на мене кричати при підлеглих. Хто голова сім'ї зрештою, хто батя? Я — батя!

 — Ой, гаразд-гаразд... батяню ти мій любий, буду пам'ятати. Іди вже, голово сім'ї, і дивися мені, щоб більше ніяких знімків із дівчатами... і тим більше відео. Стій! — я вже мав намір відчалити, як її новий окрик змусив мене завмерти на місці.

 Вона, нічого не кажучи, підійшла до мене і, діставши із задньої кишені штанів білосніжну хустку, наслинила її та заходилася відтирати моє обличчя від слідів помади. У неструнких рядах почали прослизати численні смішки. Я намагався впиратися і відвертатися, але поки дівчина не залишилася задоволена моїм зовнішнім виглядом, вирватися так і не вдавалося. Цікаво — який у неї рівень? Нарешті відпустивши мене, вона одним тільки поглядом навела лад, змусивши випростатися розслаблених копів і припинити смішки.

 Я вже було, полегшено видихнувши, жваво закрокував геть, як із переднього ряду піднялася рука молоденького поліціянта — високого, широкоплечого, але з дуже юним, рум'янощоким обличчям.

 — Громадянине лейтенанте, дозвольте запитати у громадянина Е-е...

 — Запитуйте, рядовий. Тільки швидко.

— Стрілку!.. Я просто хотів запитати... а як тобі... вам вдалося вижити після того, як Жнець пронизав ваше серце наскрізь?

 Я зупинився. Зробив украй серйозне обличчя і, злегка повернувши голову в бік допитливого копа, вимовив:

 — А хто тобі сказав, що я вижив? — і під гнітючою тишею та перед витягнутими обличчями копів рівним кроком покинув їхню компанію.

 «Що? Більше не хіхікаєте? Пройняло!» — зі зловтіхою подумалося мені. Але далі я про копів і не згадував, бо в кінці шеренги помітив кілька возів із різноманітним озброєнням і парочкою поранених. На одному з них я побачив Баффі з іншими цілителями й ще казна-ким. Дівчина теж мене помітила, радісно замахала рукою і, зістрибнувши з воза, побігла в мій бік. Ну і я, звісно ж, повернув до неї — пообніматися з Баффі я готовий скрізь і завжди.

 Але щойно дівчина наблизилася до мене і вже розкинула руки для обіймів, між нами ніби з нізвідки з'явилася Анна. Баффі мало не врізалася в неї, ледь встигнувши загальмувати перед самим обличчям. Ще мить, і обидві поцілувалися б взасос.

 — А куди це ми прямуємо, подруго? — холодно поцікавилася Анна. — У нас кілька сотень поранених, половина з яких дуже важкі. Не час для привітань та обіймів.

 — Я тільки хотіла подивитися на його рани, може, допомога потрібна, — виправдовувалася Баффі. — Він, бідненький, один-однісінький, нікому навіть подбати й хоча б продезінфікувати місця поранень.

 Я для переконливості зробив жалісливе обличчя і почав легенько потирати майже загоєні шрами на грудях, причому час від часу болісно посмикуючись, наче від гострих нападів болю.

 — Ніякої допомоги він не потребує. Десять хвилин тому цього громадянина добрих пів години тиснула у своїх обіймах ціла когорта хтивих дів, а він при цьому тільки либився і своїм задоволеним виглядом був схожий на кота, який обжерся сметаною. Тож не варто хвилюватися за його самопочуття, а краще біжи та допоможи тим, кому це дійсно необхідно, — висловивши все, лейтенантка ще й у мій бік встигла «стрільнути» незадоволеним поглядом.

 Баффі лише винувато глянула на мене і, безпорадно знизавши плечима, повернула назад. Я встиг їй непомітно й підбадьорливо підморгнути і, зробивши похмуре обличчя, пробурчав у бік нашої зануди:

 — Отак одного дня помру в якомусь підворітті — самотній, безпорадний і всіма забутий. Тоді вже ти наревешся за мною, пускаючи носиком соплі й завиваючи від безвиході. Але мене вже тоді не стане — і не повернути… і не обійняти. А в тебе залишиться тільки гіркий жаль про втрачене щире кохання і мій сумний образ, який зрештою теж зітреться з твоєї пам'яті, залишивши тільки щемливий біль, що зрідка накочуватиме на тебе в безсонні місячні ночі.

 — Ну от для чого верзти всілякі нісенітниці! Які місячні ночі?.. Який щемливий біль? Ти ж гад отакий — тільки те й робиш, що витріщаєшся на інших дівчат і дивишся, як би якусь пожмакати! І це замість того, щоб мене врешті-решт на побачення нормально запросити або хоча б дешевенький букетик квітів подарувати! А натомість усе бігаєш напівголий містом, прямо як хлопчисько, і лізеш простісінько в пащу всіляким монстрам невідомо навіщо, щоразу ризикуючи життям, а потім ще й зникаєш казна-куди. Ти хоч думаєш, коли геройствуєш, що в когось серце обривається, коли тобі загрожує чергова небезпека, і хочеться, кинувши все — наплювавши на обов'язок і присягу, — бігти тобі на виручку?!