Частина 2

 Відійшовши на кілька десятків метрів, я обернувся і, переконавшись, що мене ніхто не переслідує, з полегшенням видихнув. От дебіл так дебіл! Це я про придуркуватого скрипалика, чиїми стараннями можу уславитися як якийсь месія. Дивишся, ще збіжаться розпинати на хресті чи на багаття понесуть, щоб упевнитися, воскресну чи ні. Нічого — якщо сьогодні виживу, обов'язково знайду і натягну йому його ж окуляри на дупу, і так ходити змушу.

 Поки я подумки мстився очкастому пророку і йшов у бік прориву, звернув увагу, що в моєму напрямку немає супутників. Назустріч — так! Крокувало чи бігло, хто як, безліч люду: і поодинці, і групами, з виразом безмірного жаху та розпачу. А ось туди, де йшла битва, тупав лише я один. Невже всі вже там чи багато хто ще не прочухався і тільки збирається? Краще б правильним було друге припущення, а то, дивлячись на приречені обличчя людей, що йдуть назустріч, та згадуючи величезну кількість поранених за стінами міста, мені почало здаватися, що наші справи геть кепські.

Йшли переважно місцеві — напевно, роботяги з ферм та полів. Хоча то тут, то там іноді прослизали Системні, причому начебто без видимих ушкоджень і ран, але втікали швидше за цивільних. А ці ж-бо куди?

 Дивлячись, як народ біжить, крокує чи ледь плентається, згорбившись і лише похмуро дивлячись перед собою, не помічаючи нічого навколо, я почав відчувати себе білою вороною. Ще б пак — із голим торсом (спасибі крилатій дупі), у закочених штанах, кедах із половиною міцності, зубочисткою в зубах, та ще й насвистувати почав.Сто метрів, п’ятсот, кілометр — якось уже й ліньки крокувати. Знову згадав про їздового фамільяра — мені б зараз будь-який підійшов, навіть в образі таргана. А людей, що бігли, ставало все більше й більше. Серед них почали зустрічатися й Системні, які дістали серйозні рани, але все ще могли пересуватися. Часто багато хто з таких, ледве волочачи ноги, ще й товариша намагався підтримати, який перебував у гіршому стані. Інші, просто зваливши на спину непритомну людину, хитаючись і час від часу спотикаючись, прагнули швидше винести її з поля бою. Я бачив навіть витончених дівчат, які волокли здоровенних хлопів, іноді без рук і ніг, але все одно важких, та ще й в обладунках, а часто й із масивною зброєю, яку ті так і не випустили з рук. Так, можливо, у них високий рівень і прокачаний параметр Сили, але, дивлячись на те, як одна красуня пихтить і віддувається, іноді змахуючи бісеринки поту, що виступив на лобі, — розумів, що справа не тільки в параметрах.

 І все більше я не розумів тих, хто з жахом в очах, але зовсім цілі та здорові пробігали повз таких поранених, навіть не думаючи запропонувати свою допомогу. Мені захотілося зупинити когось із них і запитати, від кого і куди він біжить. Ми ж і так уже всі померли, чого знову боятися? Невже нікому не хочеться просто поглянути смерті в очі і при цьому ще й посміхнутися? Так, я не безсмертний, хоч і з одним життям у запасі, і не самогубець. Я не йду вмирати — я йду, щоб зупинити злих мерців і не допустити загибелі міста. І я теж хочу жити, бо там, за стінами, на мене чекає маленька білобриса істота, яка так любить обіймашки і яку я час від часу, через збитошну вдачу, люблю жорстко подратувати чи цапнути за вушко, але за яку переверну весь світ. Мені є для кого жити! Але я й не подумаю тікати чи ховатися у задніх лавах, як радила апетитна сусідка. І не вступатиму ні в які загони, начхати на посилення — я сам по собі. Дорога моя в один кінець, я не поверну назад ще й тому, що в спину мені дивляться сотні очей з обличчям П'яточки — виснажених, зголоднілих, без краплі надії дітей, батьків яких зжерли шалені монстри. І можливо, чи навіть швидше за все — я загину. Може, й гідно, а може, й ні. Може, репетуватиму як очманілий, зриваючись на вереск, кричатиму й корчитимуся, з жахом дивлячись, як із мене, ще живого, виривають кишки. Але зомбі — НЕ ПРОЙДУТЬ!

 А втікачів тим часом побільшало. Все, що відбувається навколо, стало скидатися на масову паніку. Багато хто вже не просто йшов, а біг і кричав. Поранених, та й просто Системних, що в паніці відступали, було не злічити. Попереду вже виразно чулися звуки бою.

 Повз мене пробігла перелякана жінка років тридцяти з дитиною на руках, що постійно скиглила. «От навіщо, постає питання, брати в поле таке маля?» — подумав я. Але, може, я і неправий: у садок таких дітей ще не беруть, а може, й садочків та ясел поки що жодних не існує. Про школи та дитбудинки чув, а от про таке жодною інформацією не володів. Ось і тягне за собою дитину, жити ж на щось треба, а значить, треба й працювати, а рідні, щоб на когось залишити дитя, теж немає. І чоловік, можливо, з ранку до ночі гарує, а може, й немає ніякого чоловіка — зомбі зжерли. Або просто для себе народила. І таке буває. То чого ж я раптом взявся судити бідолаху? Он, треба краще до бою готуватися!

 Жінка ж, яка так прудко тікала від біди, рятуючи себе і дитину, раптово зупинилася, ніби в невидиму стінку ткнулася. І це практично ледь минувши мене, що неспішно йшов у бік битви.

 — Стрілку! Я знаю — це ти! — крикнула вона мені в спину, при цьому падаючи на коліна, та так голосно, що, здавалося, перекрила всі інші звуки навколо. — Врятуй місто! Не дай тварюкам згубити нас і наших дітей! Благаю тебе! Зупини хвилю!

 Люди, що пробігали в паніці повз нас, почали на ходу озиратися в наш бік; дехто й зовсім зупинявся та застигав на місці. Багато люду — і переважно Системні. Я теж уповільнив крок і, злегка озирнувшись, не дуже голосно відповів їй:

 — Вони не пройдуть!

 Начебто неголосно. Але почули чимало людей. Дуже багато хто.

 Почули чи ні, мені вже було байдуже. Я продовжив свій шлях далі, не змінюючи напрямку. Люди попереду мовчки розступалися, даючи дорогу. Позаду почали лунати звуки зброї, яку квапливо перезаряджали, та шелест мечів, що виймалися з піхов, а попереду наростав гуркіт і рев жорстокої бійні — між життям і смертю.

 І в одну мить я опинився в самій гущі бою. Навколо метушився народ, перезаряджаючи легкі артилерійські гармати та переставляючи триноги мінометів, поряд із гранатометниками, що ревли й шквальним вогнем посилали свої смертельні заряди. Поруч із ними чаклували, насилаючи не менш вбивчі заклинання, і маги різних стихій та напрямків. Я швидко пройшов їхні лави, намагаючись оминати перешкоди у вигляді груп людей, зосереджено зайнятих своїми різноманітними справами з обслуговування всіляких руйнівних машин, які напрочуд часто «працювали» в бік ворога.