Частина 2

  — П'яточко, лягай, ховайся! — кричу щосили, з жахом спостерігаючи, як тварюки наздоганяють її, а я безнадійно не встигаю.
 Дівчинка, тремтячи від страху, гарячково озирається в пошуках хоч якогось прихистку й не знаходить нічого кращого, ніж юркнути в невелику продуктову сумку, загублену кимось у поспіху. Пробіжи вона ще трохи — і опинилася б біля мене! Ну так сам же гаркнув, щоб ховалася. Як трирічній наляканій дитині збагнути, як краще вчинити й де надійніше сховатися? Мені ж тепер не залишається нічого іншого, окрім як максимально прорідити потвор, що налітають щільною зграєю, і молитися, аби вони не звернули уваги на ту торбу.
 Встигаю завалити трьох. Дві інші проносяться над моєю головою, і одна паскуда примудряється зачепити задньою лапою дорогоцінну ношу. Все відбувається миттєво. В голові спалахує думка: можливо, воно й до кращого, що мала зарилася в щільну тканину. Інакше бестія підчепила б її голим кігтем, а для такої охлялої фігурки це рівнозначно смерті. Хоча й зараз усе складається паршиво.
 Ось про що я пошкодував, так це про те, що не активував «зупинку часу». Але все коїться настільки стрімко, що навіть подумати бракує часу. Тепер застосування навиків нічого не дасть — гаргуйлі зметнулися вгору, мені їх не дістати. А якщо вистрілю й влучу, дівчинка просто розіб'ється при падінні.
 Тому зриваюся і біжу слідом. Мчуся на межі можливостей, але розумію, що відстаю. Сльози застилають очі й заважають бачити, та я не зупиняюся. Треба буде — гнатимуся за літунами навіть за межі міста!
 Раптом краєм ока помічаю запряжений парою коней тарантас і візника, який нажахано ховається під ним. Цікаво, чому летючі тварюки коней не чіпали? Чи просто ще не дісталися до них? Хай там що, я застрибую на облучок, хапаю віжки й з усієї сили шмагаю коней. Ті миттєво зриваються з місця, ледь не переїхавши господаря — дядько в останній момент устиг вискочити з-під коліс.
 Ось тепер я з крилатими на одній швидкості. Та тільки й вони, схоже, не дурні — запримітивши погоню, починають закладати круті віражі, петляючи то в один, то в інший бік. Доводиться й мені, летячи на шаленій швидкості, заносити віз на поворотах, намагаючись вписатися в кути й не врізатися в огорожу чи стіну кам'яниці. Якби не додаткові очки характеристик, які значно підняли мої параметри, чорт з два мені вдалося б утримати тарантас, що так шалено мчить нерівною бруківкою. Страшно аж за нігті бере, але в мене є мета. Тому — жодних перешкод!

 Пристосувавшись до швидкості, починаю знову стріляти в надії поранити бестію й тим самим змусити її плавно знизитися. В одну таки влучаю — вона на льоту врізається в чиєсь вікно. Позаду лунає дзвін розбитого скла, переляканий вереск мешканців і передсмертний клекіт монстра. Попереду залишається тільки один — найважливіший.

 У гонитві за крилатим викрадачем мені довелося закласти дрифт ще двічі, причому під час другого заносу я возом добряче обдер пару фасадів. Але все-таки зумів перебити паскуді одне крило. Висота миттєво впала, і гаргулья, гнівно сичачи, замиготіла не вище третього поверху. Я практично зрівнявся з нею і вже міркував, як би перехопити в потвори сумку без шкоди для її вмісту, аж раптом наприкінці вулиці, перед виїздом на невелику площу з фонтаном, побачив покинуту підводу для вантажоперевезень. Така собі здорова арба, перекинута з нахилом у мій бік. Добрі люди кинули її перед самим виїздом, щоб не пертися на площу, але розминутися з цією барикадою на шаленій швидкості було практично неможливо.

 Необхідно було гальмувати, але коні перестали слухатися й із піною біля рота неслися як очманілі. Настав час позбутися їх. Убивати бідних тварин я не збирався, тому взявся розстрілювати кріплення упряжі прямо під передком воза. Дерев'яні дишла та ремені не витримали — за пару пострілів із сорок четвертого калібру від механізму залишилися тільки фрагменти, все інше розлетілося на дрібні тріски. Але свого я домогіся. Коні, звільнившись від ярма та важкого тарантаса, відчули волю, наддали ходу й почали стрімко віддалятися. Їм уже нічого не загрожувало.

 А от мені пощастило менше. Якою б хорошою не була ідея скинути конячок, щоб загальмувати, тарантас котився занадто швидко. Розігнався я знатно, навіть устиг випередити зловісну птаху, що вкрала мою П'яточку. Пора було застосовувати навик контролю часу й катапультуватися з небезпечного транспорту, але в цей момент біля мене щось люто каркнуло. Глянув праворуч — крилата тварюка порівнялася зі мною і злісно витріщилася прямо в обличчя. Цєї миті вистачило, щоб праве колесо тарантаса налетіло на похилу арбу. Прогуркотівши по дощатому настилу, таратайка разом зі мною злетіла в повітря.

 Я начебто й не застосовував жодних умінь, але час для мене чомусь зупинився. Як у сповільненому кіно, спостерігав, як разом із возом пролітаю над фонтаном. Поруч, на відстані витягнутої руки, летить, здивовано клекочучи, огидна зубата пика, спантеличено витріщившись у мій бік. Трохи далі внизу помітив різноколірний навіс із цупкої тканини над входом до якогось закладу, під яким юрмилися люди. Спереду їх прикривала парочка системних, які з роззявленими ротами витріщалися на мій політ. Я бачив усе це, але цього разу не розгубився й активував «зупинку часу». Як завжди, все навколо завмерло, а я, не гаючи ні секунди, вихопив у монстра з лапи сумку й випустив у нього весь барабан. Далі, щосили відштовхнувшись ногами від борту таратайки, зробив затяжний стрибок у бік навісу.

 А далі все пішло як по писаному... Бестія, зловивши в тушу та в потилицю шість важких куль, зраненою тушкою впала прямо у фонтан. Тарантас теж загримів униз, але трохи далі, від удару розлетівшись на друзки. Уламки полетіли прямо в натовп під навісом, і якби системні вчасно не здогадалися виставити енергетичні щити, точно були б постраждалі. Я ж, завдяки своєму стрибку й чималому везінню, плюхнувся на тент. Спружинивши, просто з'їхав по тканині вниз і спритно приземлився на ноги, дбайливо притискаючи сумку до грудей.