Частина 1

 То що ж робити? Може, зв'язатися з кимось по внутрішньому зв'язку й попросити бодай одяг купити для малечі? Але ніяково нікого про таке просити... Як це виглядатиме? Грізний стрілок, який розкидає копняками страшних монстрів, наче курей у курнику, благає притягти дитячий горщик і пару дівчачих трусиків. Та мене же на сміх піднімуть!

 А найближча крамниця з дитячим вбранням... Я звірився з віртуальною картою і зсутулився від прикрості. Довкола купа продуктових лавок, зброярень, різноманітних майстерень, але жодного магазину одягу, навіть для дорослих, поблизу немає. Хоча... за пару вулиць звідси розташована лавка дядечка Ау, а в нього начебто водився найрізноманітніший крам. Може, і з дитячих речей щось підбереться. Вирішено — йдемо до нього.

 От тільки як нести дівчинку? Магазин хоч і найближчий, але шлях усе одно неблизький. Спершу я спробував тугіше загорнути П'яточку в те саме простирадло, адже за розмірами вона скидалася на півторарічну дитина. Та варто було мне спеленати їй ручки, як мала почала брикатися, крутитися і до того ж люто верещати. Довелося відмовитися від цієї геніальної ідеї, а заодно прописати їй дзвінкого щигля за неслухняність.

 Після такого її душевна рівновага остаточно похитнулася. Мала знову надулася за звичкою і схрестила ручки на грудях. За що миттєво схопила ще одного щигля. Теж мені, цаца! Тобі пропонують їхати на руках як цариці, та ще й у теплі, а їй, бачите, не до вподоби. П'яточка, діставши кілька болючих «фе», вкрай розлютилася й зажадала, аби її пустили на підлогу. Опинившись на ногах, вона відбігла в найдальший куток, уткнулася обличчям у стіну й застигла до мене спиною, демонструючи тим самим, небажання навіть бачити мене..

 — Ти поглянь на неї! Образилася вона! — гукнув я в порожнечу кімнати. — Головне, для неї ж пнуся зі шкіри, щоб була одягнена та взута як усі нормальні люди, а не бігала голяка як жаба, бо власне вбрання замацькала. Все, я з тобою теж більше не розмовляю. Навіть не підходь до мене!

 Я демонстративно, точно як вона, схрестив руки на грудях, відвернувся й надув губи.

 Протримався в такому ображеному образі не більше двох хвилин, аж раптом почув за спиною тихі шарудіння. Мала підкралася навшпиньках, обережно визирнула з-за моєї ноги й зазирнула знизу в обличчя — перевіряла, чи справді образився. Я миттєво задрав підборіддя і знову відвернувся. Вона повторила маневр із іншого боку. Ми зіграли в цю мовчанку кілька разів, поки зневірена малючка, так і не знайшовши прощення і примирення не захлюпала носом і голосно не заревла. При цьому відчайдушно смикаючи мене ручкою за штанину, благаючи, аби я перестав відвертатися.

 Довелося підіймати її на руки й миритися. Доки заспокоїв, перетерпів численні мокрі обійми та слюняві поцілуночки. І лише коли мала повністю втихомирилася і про всяк випадок міцно обхопила мою шию обома руками, я знову взявся мізкувати над проблемою.

 Оскільки нічого розумнішого вигадати не вдалося, я просто засунув малявку собі під футболку. Вона одразу заворушилася і просунула голову в горловину, радісно сприйнявши таку забавку. Ліву руку теж виставила назовні й ухопилася нею за моє праве вухо. Правою через тісноту особливо рухати не виходило, тому вона вчепилася гострими кігтиками мені в плече — боляче, але терпимо. Щоправда, іноді, запримітивши щось цікаве, дівчинка починала радісно брикатися ніжками — акурат мені в живіт. Але ці пустощі я швидко припиняв, благо її зад у цей момент перебував прямо під моєю долонею. Пара профілактичних плюхів — і порядок відновлено. Отак ми й вийшли на вулицю, замкнувши вхідні двері на ключ.

 Я крокував швидко, мало не біг. Будинок за будинком, квартал за кварталом — шлях просувався нормально. Зустрічні перехожі або взагалі не звертали уваги на такого двоголового дивака, або проводжали нас легкою посмішкою. П'яточка ж просто насолоджувалася життям: однією рукою викручувала моє нещасне праве вухо, а прямо в ліве — щось весело курлюкала й квакала, час від часу дриґаючи ногами під футболкою.

 Йти залишалося всього нічого, як раптом один із перехожих, що рухався назустріч, випадково підвів очі до неба й несамовито закричав. Він кидався з боку в бік, панічно репетуючи:

 — Повітря! Монстри! З неба!..

 Мала, голова якої була повернута в той бік, миттєво випустила моє праве вухо й замахала рукою невідомо кому, водночас дико завищавши прямо в ліве. Від цього звуку я ледь не оглух. Незграбно розвернувся, аби самому оцінити загрозу, і все всередині похололо. Прямо на нас із висоти пікірувала зграя крилатих, зубастих ікланів, схожих на гаргуйлів. Тварюки люто розмахували лапищами з гострими, як бритва, кігтями. Наближалися вони стрімко — часу кудись тікати чи діставати зброю для відстрілу практично не залишалося. П'яточка ще раз пронизливо верескнула, пірнула головою під футболку, зіщулилася там і намертво вчепилася пазурами в моє тіло. Мене аж перекосило.

 Я зробив єдине, що встигав — рибкою пірнув вправо, намагаючись приземлитися на бік через цінний вантаж спереду. Гуркнувся на славу. Малявка не постраждала, на відміну від моїх ребер. Зате встиг ухилитися в останній момент, опинившись серед густих заростей, коли позаду, за пару метрів, пролунало лопотіння крил, супроводжуване хрипким карканням чудовиськ.

 Щойно звуки стихли, я обережно визирнув крізь листя й побачив того самого перехожого, який здійняв тривогу. Він і далі продовжував бігати туди-сюди... але вже без голови. Тіло ще трохи смикалося, а потім звалилося на бруківку, вихлюпнувши з шиї ціле відро крові. За мить знову почулося тріпотіння крил і гидке сичання летючих тварюк. Очевидно, зграя поверталася за рештою здобичі.

 Моє припущення підтвердилося. Біля нашої схованки почулося важке ляскання перетинок, ричання, тріск розірваного одягу, а згодом — хрускіт кісток і гучний чавкіт кількох пащек, які іноді гарчали одна на одну, б'ючись за ласий шматок м'яса. Я, намагаючись не робити різких рухів, аби не привернути увагу небезпечного ворога, обережно витягнув кольт і, затамувавши подих, перевів його в бойовий режим. Але все виявилося марним. Мала, стиснувшись під футболкою в живий клубок і дрібно тремтячи, з переляку голосно гикнула.