Частина 2

 — До речі, а що там щодо чарів? Ти мала на увазі магію чи свою дівочу чарівність? Якщо останнє, то вважай, що я вже з головою — твій. А от якщо магію… Тоді давай викладай, що там у тебе за секретики такі, — згадав я про дивний натяк дівчини.

 — А хіба дідусь тобі нічого про мене не розповідав? — глянула вона на мене.

 — Яке там розповідав... Ледь не пристрелив!

 — Значить, ти йому сподобався. Інакше точно б вистрелив. І це дуже добре.

 — Ну звичайно, добре! Я аж стрибаю від радості.

 — Ні, те, що він у тебе не вистрелив, це, звісно ж, добре, тому що ти мені подобаєшся... Але я говорю про інше. Розумієш, ми з ним посварилися ще з часів моєї мами — коли вона була жива. Це сталося тоді, коли багато системних збожеволіли й почали вбивати та ґвалтувати місцевих жителів. У неї була сім'я... Чоловік і дочка. Вони загинули в тому божевіллі. Дідусь зумів врятувати маму, а от онучку і зятя — ні... Потім безумців вгамували, кого вбили, а кого стратили, і знову настав мир. Та багато місцевих і досі не можуть пробачити системним тих часів. А мама довго не могла знайти собі місця — сумувала через втрату дитини, поки не побачила мене на місцевому базарі, коли я малою бігала між рядами та жебракувала.

 — Тож виходить, ти йому не рідна?!

 — Навіть більше. Я — системна.

 — Ніфіга собі... А як же ти могла жебракувати маленькою? Чому не в клані якомусь виховувалася? А куди поділися батьки? Чекай... Так батьків же, по ходу, і не повинно було бути ніяких. Якщо тобі сімнадцять, то тоді ж, за чутками, системних ще не існувало. Щось я зовсім заплутався — поясниш?

 — В «іншому» світі я померла від ускладнення, отриманого внаслідок пневмонії у віці десяти років. «Голоси» зазвичай відпускають душі дітей, випадково витягнутих їхнім приладом чи що там у них, але на мені вирішили поекспериментувати: ввести клас і випустити на Tерру. Але експеримент виявився трохи невдалим... Чи то через вік, чи то з якихось інших причин, та мій клас чомусь повноцінно не функціонує, або, як правильніше висловитися — глючить. Тому мене жоден із кланів так і не взяв на виховання.

 — А що за клас і що за баг?

 — Я — проклиначка. Клас сам по собі хороший й актуальний через численність і різноманітність заклинань контролю та ануляцій.

 — Як це?.. Ануляцій?

 — Скажімо, я можу одним махом «з’їсти» всю ману у мага або повністю скинути одну з характеристик ворога на деякий час. Наприклад, посеред бою у тебе раптом на п’ять хвилин пропадає точність або дальність. А зараз я вивчаю також і масові заклинання, так, щоб проклинати кількох людей або інфікованих.

 — Іві, та ти ж просто неоціненна знахідка! Все!.. Нікому тебе не віддам! — і я притиснув дівчину до себе із такою силою, що вона аж зойкнула і почервоніла… Та «відлипати» чомусь не поспішала.

 — Але ти забув про дефект… Річ у тім, що мої заклинання з незрозумілої причини іноді спрацьовують не так, як треба.

 — А як?

 — Дають зворотний ефект, — відповіла дівчина і знову почервоніла.

 — Ох йо!.. Тобто б'ють зворотним ударом по своїх? І як часто?

 — Практично через раз.

 — Відійдіть від мене, незнайома дівчино! Я вас не знаю.

 — Ей! Як так?! — сторопіла Івілі.

 — Та жартую я, жартую! Вважатимемо, що невдало і недоречно. Можеш навіть мене вдарити… Ей-ей! Тільки не ногою і не туди… І по обличчю теж не треба — бо ним я їм!

 Дівчина, схоже, трохи образилася і, відсторонившись, пішла поруч, за метр від мене, схрестивши руки на грудях і ображено надувши губки. А може, і не трохи… Тому що несподівано зупинилася і сіла на вільну лавку, не дивлячись у мій бік. Напевно, клас проклиначки став для неї справжнім прокляттям. А тут ще й я по живому...

 Нас наздогнав змоклий і скуйовджений Ілій. Він із полегшенням вивалив квіти біля дівчини й сам теж важко плюхнувся на лавку. Я глянув на нього, на скривджену дівчину, а потім на скрипку… А чи не заспівати мені?!

 — Маестро, а ти імпровізувати вмієш? — звернувся я до музиканта.

 — Ну звичайно! Я ж не лише музикую, але й викладаю, і апріорі повинен все знати та вміти, що стосується моєї професії.

 — Тоді я почну співати, а ти підхоплюй. І дивись… Не партач!

 — Ой-йо-йой! Хтось зараз своїм гарчанням розполохає усіх людей, і ще, чого доброго, до нас примчить патруль, думаючи, що стався напад зомбі! — ущипливо сказала дівчина і закрила вуха руками. — Я це не слухатиму!

 Ну, а мені як солов'ю… Зітхнув на повні груди й затягнув:

Чи знаєш ти, як сильно душу б'є безжальний дощ?

Так, ніби він завжди чекав лише мене.

А як болить зимовий спокій нашого вікна,

Ніжно-пастельний, як твій улюблений Моне.

Така як ти

Буває раз на все життя

І то із неба.

Така як ти

Один лиш раз на все життя...

Не вистачає каяття,

Коли без тебе я...

Коли пішли перші рядки, дівчина ще прикривала вуха, але потім повільно опустила руки й обернулася в мій бік. Ілій, на подив, добре грав, і звуки скрипки ідеально вливалися в слова. Звичайно, професіоналами в музиці ні він, ні я не були, але як для вуличних музикантів, ми почали збирати біля себе чималий натовп. Оскільки я співав тільки для дівчини, а її ця пісня (особливо приспів) зачепила неабияк, тому що дивилася на мене великими очима з ледь розтуленим ротиком, то я вирішив завершувати. Але, дивлячись на те, як люди підходять і підходять, і бачачи по їхніх очах, що їм подобається, все-таки продовжив.

Забути все, здається, я б ніколи не зумів —

Новий дзвінок скидає відлік волі на нулі.

І погляд твій — він вартий більше, ніж мільйони слів,

Вічно далеких, як і твій улюблений Далі.

Така як ти

Буває раз на все життя

І то із неба.

Така як ти

Один лиш раз на все життя...

Не вистачає каяття,

Коли без тебе я...

 Після завершення народ захоплено зааплодував, а деякі взагалі почали кидати під ноги різний дріб’язок, який, поклавши скрипку на лавку, кинувся збирати Ілій — він у житті, напевно, не бачив такої щедрості. А до мене підійшов ведмедеподібний здоровань із системних і зі сльозами на очах почав обійматися, примовляючи, що відтепер я його найкращий дружбан, і що ця пісня грала на його весіллі в тому житті, коли він танцював перший танець зі своєю дружиною Катеринкою. Ледве я від нього відв'язався, і то завдяки Івілі, яка рішуче схопила мене за руку й відтягнула від «дружбана».