Частина 2

                                           Йде дорога за курган, за курганом — зона.

                                          Ой, життя не мармелад, а вода солона...

                                          Чи згадає хтось тебе? Ех, життя собаче!

                                          Тільки вовк завиє в полі, та мати заплаче.

 Голос у мене хороший, поставлений. Не один рік у шкільному хорі відпрацьовував, щоб за поведінку не отримати «незадовільно». Та й грудна клітка завдяки спорту — добре розвинена. От і гримів мій баритон, розлітаючись луною над будинками.

                                          В церкві дзвони не задзвонять, життя не спиниться.

                                          Що ж бо, брате-арештанте, уночі не спиться?

                                          Грім гуркоче за стіною, горить блискавиця,

                                         У думках лиш отчий дім і стара криниця...

                                         Небо синє над рікою серце розриває,

                                         Соловейко над вікном про волю співає.

                                         Ех, не плачте ви за мною, хоч тіло за муром —

                                         Душа вільною літає з вітром, кращим другом!

 Приспів я загорлав особливо голосно... Чую, як хтось закричав із натовпу: «Мусора-а!.. Вовки позорні!». А один із копів, той, що системний, опустивши зброю, почав мені підспівувати. Та лейтенантка, скорчивши злу гримасу, тут же зашикала на нього. Той відразу ж схаменувся і знову націлив на мене зброю.

 Загалом, завантажили нас із малою в той самий закритий автозак, а лейтенантка з тіткою в чорному, на диво, теж полізли за нами й сіли навпроти. Ну, я й почав виконувати їм всю дорогу. Спочатку закінчив співати одну композицію, потім була інша, а насамкінець затягнув якусь уже дуже жалісну — про матір, що не дочекалася сина з тюрми. На останніх словах, у «зверненні до матері», лейтенантка раптом повернулася до вікна і змахнула рукою щось з очей. А тоді суворим голосом повідомила, що якщо я не перестану ламати комедію, то вона після прибуття без вагань посадить мене до в'язниці на п'ятнадцять діб за неповагу до представників закону.

 Я замовк, але тільки тому, що мы приїхали. А ось хто не тільки не проявив поваги до представників закону, а й плювати хотів на них — це П'яточка. Вона вклала голову мені на коліна, ніжки по-блатному закинула одну на одну і всю дорогу видавала якісь звуки (напевно, підспівуючи мені), до всього ще й розмахуючи ручками, ніби диригуючи.

 Привели нас до невеличкого кабінету: з одного боку полиці на всю стіну, забиті теками, як в архіві, навпроти — заґратоване вікно з квітучими вазонами, під вікном — стіл, три стільці та маленький сейф ліворуч, на якому також стояв горщик із величезним метровим кактусом. На столі лежало всього пара папірців, от за нього й всілися обидві жінки. Я ж сів у крісло навпроти, а малеча чомусь залишилася стояти, спершись на моє коліно і підпираючи руками підборіддя.

 — А куди це нас привезли? — спитав я, озираючи непоказний інтер’єр.

 — Департамент юстиції, — суворо відповіла лейтенантка дзвінким дівочим голосом.

 — А що, і такий вже є?

 — У зв'язку зі зростанням злочинності місцева служба поліції перестала справлятися, і муніципальна рада ухвалила рішення про створення цього відомства для посилення правоохоронної служби. Ми маємо справу з більш серйозними правопорушеннями, а поліція в основному патрулює і підтримує правопорядок, — пояснила дівчина, дивлячись на папери.

 — Чого ж тоді до мене причепилися, та ще й облаву організували? З якого часу базарні розбірки кваліфікують як тяжкий злочин?

 — Збройний напад та заподіяння цивільним тяжких тілесних та моральних ушкоджень — це вважається серйозним злочином. До речі, ознайомтеся із заявою від потерпілої та свідченнями численних очевидців.

 Я глянув на каракулі одним оком і недбало віддав знудженій П'яточці, яка, зрадівши бодай якомусь різноманіттю, тут же схопила папір і почала складати оригамі. Лейтенантка, миттю підірвавшись зі стільця наче підстрелена, кинулася забирати в дівчинки папір. Якийсь час ми з жінкою в чорному спостерігали, як обидві тужаться і пихкають, намагаючись вирвати листок одна в одної, вважаючи його своїм, допоки у брюнетки не урвався терпець і вона голосно тріснула долонею об стіл. Обидві підскочили й завмерли, папір плавно впав на підлогу. Я ліниво нахилився і недбало кинув його на стіл. І взяв другий папірець.

 — Це важливий офіційний документ, а не дитяча іграшка... — почала було розчервоніла лейтенантка. 

 — До речі, а чому свідчення свідків неповні?

 — Як це — неповні? — дівчина вихопила у мене з рук папір і почала перечитувати. 

 — Ну от, описуються всі ваші дії...

 — Що означає — мої дії? Я що, схожий на сільського дурника, який вперше потрапив на ярмарок і в якого від великої кількості людей зірвало дах? Повинно ж воно було з чогось початися...

 — Ні, на дурника ти не схожий, але в нашій недовгій історії вже були випадки, коли від надмірної сили та можливостей багато персонажів починали скоювати значно жахливіші злочини, — тихим, але чітким голосом нарешті заговорила дама в чорному.

 — А ви хто будете... тітонько? — спитав я.

 — Цивільний суддя — якщо можна, будь ласка.

 — А за дверима, як я розумію, вже тусуються присяжні з прокурором і адвокатом...

 — Ще раз попереджаю, не припините свої жарти, — почала лейтенантка, та я раптом підхопився і поцілував її в губи, при цьому впившись в уста з такою силою, щоб вона не могла й поворухнутись. Хвилина мовчання. Дівчина намагається видати якісь звуки через свій затулений рот і марно намагається відштовхнути мене. Хоча треба віддати їй належне — штовхає сильно, міцненька. Нарешті я відпустив її і, плюхнувшись на своє місце, повернувся до судді: