Частина 1

 А вона тикає мені клубок і крутить боком, вказуючи на дірку, не припиняючи при цьому вишкірятися. Знущається! Ну, я плюнув і сказав, що раз така розумна, то нехай сама і зашиває собі сукню. Вона, не знайшовши в мені підтримки й розуміння, особисто взялася за роботу. Пару хвилин тикала нитку в голку, всіма силами намагаючись її засилити, та так, що аж язика висунула. А коли нарешті вцілила, впустила клубок, а він упав та ще й покотився. Поки ловила, загубила голку. Ідучи за ниткою, вдалося знайти голку, що валялася в траві, але через те, що хапала розплутану нитку як-небудь, то в підсумку в ній же і заплуталася з ніг до голови.

 А оскільки терпіння на те, щоб обережно звільнитися від пут, вже не вистачило, почала злитися й гарчати, намагаючись обірвати нитки. Вони виявилися напрочуд міцними — ну, або просто дівчинці, що вічно голодує, елементарно не вистачало сили, і та нитка ніяк не бажала піддаватися їй. Врешті-решт, втративши віру, вона знову скривила мордаху, заскиглила і від безвиході бухнулася на п'яту точку. Та, мабуть, забула, що та пошкоджена, бо раптом підстрибнула, схопившись за зад, і голосно заревіла в розпачі. Отак голосно ревучи, вона простягла руки, заплутані в нитках, і попленталася в мій бік у пошуках прощення та милосердя.

 Я від душі посміявся над незграбною малючкою, не забувши записати відео, — змилосердився, сів і почав звільняти своє нещастя від непорушних пут. Потім, відкинувши заплутані нитки й знову засиливши голку, підвернув поділ сукні та почав акуратно зашивати розірване місце. Все було готове за дві хвилини. Чому так швидко? Все завдяки моїй бабусі з маминого боку, з якою я в дитинстві залишався на всі літні канікули. Вона жила одна і могла майже все! А ще у неї був пунктик щодо самостійності — мовляв, треба все в житті вміти самому, бо не знаєш, що і коли стане в нагоді. От і згодилося.

 Але й на цьому все не закінчилося... Тому що мала зараза, насупившись, деякий час скрупульозно оцінювала мою роботу, кілька разів оглядаючи шовчик то зверху, то вивертаючи поділ навиворіт. Зрештою, розгладивши тканину рукою, вона задоволено кивнула сама собі й знову показала мені свої три зуби. Ну, хвала небесам, схвалила — а то я вже весь ізвівся від хвилювання. Спересердя сплюнувши, схопив малечу за руку і потягнув у напрямку ринкової площі, зопалу забувши, що за моїм довгим кроком коротуні доводиться весь час підбігати на своїх маленьких ніжках-сірничках.

 От після таких халеп ми і постали перед ясні очі грізної адміністраторки, яка виписала нам тимчасову медичну картку. Оскільки в мене не було жодних документів на малючку, довелося викручуватись — брехати, що наступного разу обов'язково занесу й оформлю все як треба. Вона, можливо, не дуже в це й повірила, але відмовити в медичній допомозі не змогла, тому вирішила якомога швидше позбутися стрьомних пацієнтів і відправити їх на медогляд.

 Мені здається, я обмовився, що після всіх халеп ми те-то й те... Та насправді наші митарства не закінчилися — вони продовжилися, але вже тут. Почалося все з аналізів: треба було здати кал і сечу. Здавалося б, дрібниця — що там попісяти та покакати в баночку. Але П'яточка навідріз відмовилася брати участь у цій процедурі, ну не мені ж туди прудити. Довелося скористатися старим перевіреним методом — несподівано гаркнути на неї... Результат перевершив очікування: повна баночка плюс мої обсикані руки. Брати фекалії таким чином я не наважився, щоб уникнути плачевних наслідків, тому малій довелося добровільно тужитися, при цьому я двома пальцями притискав їй очі — щоб, бува, не повистрибували. Загалом, ми з цим якось впоралися. По суті, медсестра попередила, що для точності результату такі аналізи потрібно робити вранці й натщесерце, на що я відповів, що такі, як я, не до кожного ранку доживають. Проканало.

 Далі пішли на одну з моїх найменш улюблених процедур — кров із пальця. На диво, малявка виявилася непохитною, єдина неприємність полягала в тому, що з тонюсіньких напівпрозорих пальчиків було практично неможливо видавити хоча б краплю крові. На третьому бідолашному пальчику заледве націдили дві крихітні крапельки. Сестра хотіла взятися за четвертий, але, дивлячись на П'яточку — як вона тремтить і дивиться на мене величезними очима, повними сліз, я зрозумів, що дівчинка на межі, і припинив екзекуцію. Заявив медичці, хай задовольняється тим, що у неї вже є, а якщо спробує вколоти ще хоча б один пальчик, то я відстрелю палець їй, і тоді крові вистачить на всю лікарню. Тітку пройняло, і вона відпустила нас геть. А потім у коридорі мені ще довго довелося заспокоювати і цілувати по черзі поколоті пальчики.

 Далі малу оглядав лише один лікар. Він поміняв хустку на голові, викинувши стару у відро для сміття, і сказав, що тут усе зроблено правильно. Зазирнув їй до рота — перевірив горло, помацав ясна. Тоді проінформував мене, що зубки так погано ростуть через те, що малючка перебуває на якійсь там стадії дистрофії, і її організму просто не вистачає необхідних елементів для нормального розвитку. Він здивувався, що дівчинка не може говорити, адже з артикуляційним апаратом практично все було добре, тож списав це на психологічну реакцію — шок від втрати батьків. З серцем, легенями та всіма іншими органами все було в порядку.

 А от у районі інших, нижніх органів виявилися висипи та попрілості через відсутність гігієни, а також застуджений сечовий міхур — тому вона так і сситься. Якщо коротко, то основні з її проблем виявилися в тому місці, де мені найменше хотілося. А ще паршивий ескулап призначив мазь від висипу, мовляв, мазати там треба двічі на день. Доведеться знову бігти до Сама́й, такі процедури не для мене. Також ескулап натякнув і про паразитів. Результатів аналізів, звісно, ще не було, але за такого безпритульного життя паразити стовідсотково були. Тому він прописав суспензію, яку потрібно було приймати обов'язково — і мені також. Загалом, лікар виявився розсудливим, якби в підсумку не зіпсував усе своїми безпідставними підозрами, побачивши розпухлу попку дівчинки.