Розділ шостий

 Оце прихід! У голові закрутилося так, що довелося присісти. Добре, хоч під задом був шматок бетонної плити, інакше б простягнувся на підлозі. Відчув, як з носа щось капає і тече по губах. Доторкнувся рукою... кров.

 П'яточка, що стояла поруч, діловито занишпорила в кишеньці й витягла звідти маленьку біло-рожеву хустинку. Злякано підійшовши ближче, вона почала незграбно витирати мою кров під носом.

 Перед очима замиготіло червоним.

 (СИСТЕМА) Увага! Системний збій! Непередбачена загроза життю об’єкта!

 Неврахований посмертний викид ментальної енергії даної мутагенної особини.

 Вносяться корективи...

 Ваша додаткова нагорода: Артефакт — Останній шанс.

 Одноразовий. Здатний повернути власника до життя. Спосіб активації: переламати!

 У мене в руці з’явилася зубочистка. Оце так! Несподівано... Виявляється, видіння, яке мене накрило — це посмертне вивільнення ментальної енергії павука. І, як з’ясувалося, від такого кіно я міг померти. Тільки незрозуміло, через що Система так розщедрилась аж на цілий артефакт життя, нехай і одноразовий, але ж наскільки корисний. Напевно, тому, що Система і Мерці — це дві сторони, що конфліктують між собою. А виявлення неврахованого фактора в невпинній трансформації у все нові мутагенні форми — посильна допомога в боротьбі з інфікованими. І Система це цінує. Ну а мені що? За такі смаколики... завжди — будь ласка.

 А ще потрібно щось вирішувати з П'яточкою. За такі її вчинки, навіть якщо врахувати, що робила це з ментального примусу, перебуваючи в психоемоційно нестабільному стані, навряд чи хтось погладить по голові. Неповнолітні злодії — це ще пів лиха, але ж невідомо, кого з системних вона привела на забій і з якого клану. І для тих, і для інших помста — справа честі. Найкраще — просто взяти й здати її в притулок, та й позбутися проблеми раз і назавжди. Та з її порушеною психікою навряд чи вона так легко ввіллється в тамтешній колектив. А якщо раптом хтось із місцевої шпани, що час від часу потрапляє у «добрі руки» персоналу інтернату, впізнає її та проведе паралель зі зниклими братчиками... Не те щоб у бандах був такий сильний дух братерства, але задля понтів, мовляв, ми за своїх горою, малу обов’язково десь по-тихому удавлять, що ще треба. Хоча кому там мститися... дунеш — розсиплеться, настільки худюща. Не знаю, це ж наскільки треба бути відмороженим, щоб топити цей нещасний жмуточок життя в кориті з нечистотами. І як тепер мені бути? А я ще й напонтувався конкретно — он як мене звеличує... і захисник, і сміливий який, і чортзна-хто ще. Хоча, по суті, у половині всіх «подвигів» виїхав на чистому везінні й збігу обставин. Та й якщо чесно — я почав вже до неї звикати: он яка кумедна, хоч смішити мене буде, нехай залишається. Гроші є, знімемо квартиру, найму няньку — молоденьку! Буде няньчити і її, і мене.

— Ну що будемо робити, жабеня? — спитав я, забираючи у неї хусточку, бо вона не стільки витирала ту кров, а лише розмазувала по обличчю. Та все одно — було приємно.

 Мала у відповідь лише знизала плечима, широко розвівши руки врізнобіч. Потім, згадавши щось, повернулася до мене спиною, нахилилася й задерши поділ свого брудного сарафана, тицьнула пальцем туди, де спина втрачає свою шляхетну назву, а тоді випрямилася, повернулася назад, скривилася і діловито почесала п'яту точку долонею.

 — Отак-от... а чого ще від цих баб очікувати. Я її он від якого чудовиська врятував, а вона замість того, щоб подякувати, ср..у показує. Що, сердешна... болить? — вона інтенсивно закивала головою і, знову скривившись, почала чухатись. — Твоє щастя... інакше за такі от підгони, — я кивнув у бік павука, — боліло б набагато сильніше. А загалом, запам'ятай: якщо ти вранці прокинулась і у тебе нічого не болить — значить, ти померла. Зрозуміла?

 Вона інтенсивно закивала головою, а потім вдруге повернулася, нахилилася долу і знову почала задирати поділ сарафана.

 — Та досить вже показувати мені свою дупу! — гаркнув я, та так гучно, що малючка аж підстрибнула, впустивши ляльку і схопившись за сідниці. Ще й мордаху жалісливу скорчила, ніби ось-ось розплачеться. — Зрозумів я, зрозумів, що болить. Давайте закінчимо тут і підемо шукати лікаря, нехай зробить тобі там якісь припарки чи скипидаром змастить. Краще скажи мені — з твоєю лялькою все добре?

 Дівчинка, забувши про свою попу, нахилилася за іграшкою і, взявши її в руки, почала оглядати з усіх боків. Оглянувши й не знайшовши нічого дивного, на її думку, подивилася на мене, мовляв — а що з нею не так?

 — Та ти подивись краще, на ній же лиця немає, — що було чистісінькою правдою, адже після недавніх пригод фарба повністю стерлася з мішковини. — А тепер приклади її до вушка та послухай, чи ще б'ється її сердечко... Ну що? Нічого не чуєш? Тоді я мушу повідомити тобі неприємну новину... П'яточка. Схоже, твоя лялька — померла!

 Мала вирячила на мене очі, потім подивилася на ляльку в руці, знову на мене... і розревілася. І так гірко та сумно, колисаючи в руках свою ганчірочку та притискаючи її до грудей, що на мить мені самому стало шкода покійну, хоч я й знав її всього якихось два дні.

 — Поплач, поплач, П'яточко... На жаль, всі ми смертні. Там оно павучок здох, трясця його матері, тепер прийшла черга твоєї ганчірки... тобто ляльки. Як її, до речі, звали? Ніяк... просто лялька. От бачиш, у бідолахи навіть імені свого не було, так що давайте поховаймо її хоча б по-людськи.

 Похорон відбувся тут же і на цьому ж місці. Ми просто закопали ганчірку біля стіни, і П'яточка встромила в горбочок паличку. Постояли, помовчали... Чую, як малеча смикає мене за штанину і показує пальцем на могилку, а потім на рот. От чудна, хоче, щоб я останнє слово сказав. І звідки тільки знає про таку традицію... Та нічого не поробиш, щоб позбутися цієї ганчірки без зайвої «крові», чого тільки не зробиш.

 — Хочу сказати кілька слів про померлу. Її життя було коротким, але яскравим. Вона була доброю ганчірочкою і подругою. Нехай її дух спочиває з миром. Ми завжди будемо пам'ятати тебе... Амінь!