Частина 3

                                           Клас: Стрілок-стихійник, Ім'я: Еех, Рівень: 21

Атака — 12,4

Сила — 21

Спритність — 5

Витривалість — 21

Захист — 5

Інтелект — 4

Здоров'я — 270/270

Швидкість — 2,4%

Дальність — 12,4%

Влучність — 2,9%

Вільних доступних балів: 72

Так... тут, звичайно, треба б поміркувати, тому я витрачу не всі бали, а сорок залишу на потім.

Наразі зроблю так:

10 (Сила) — щоб магнум легше тримати.

10 (Витривалість) — щоб тримати довше.

5 (Спритність) — раптом знову доведеться стрибати по балках.

5 (Захист) — добре б трохи більше, але не зараз.

2 (Інтелект) — нехай буде.

А тепер нумо розгляну все в комплексі:

                                       Клас: Стрілець-стихійник, Ім'я: Еех, Рівень: 21

Атака — 12,4

Сила — 31

Спритність — 10 (+15 від черевиків)

Витривалість — 31

Захист — 10

Інтелект — 6

Здоров'я — 270/270

Швидкість — 2,4%

Дальність — 12,4%

Влучність — 2,9%

Вільних доступних балів: 40

Уміння: Темпус Станс (Зупинка часу) — можливість зупинки часу на 3 секунди. Міфічне, масштабоване, час перезаряджання — 23 години.

Навик: Чудан (рівень 5) — удар ногою по корпусу. Епічний, масштабований, час перезаряджання — 50 хвилин.

Навик: Трейсер — 1-го рівня.

Слот стихій (спеціально для каміння стихій, активний) — Вогняний камінь 3-го рівня (активний).

Ну, якось так. Про всяк випадок я також активував слот вогняної стихії з каменем 3-го рівня. Що це нам дає — подивимося пізніше. Звичайно, до топа як пішки до місяця, але вже не нулівка, ну а далі — буде як буде. Далі довелося порвати та викинути подаровану мені Сама́й майку: поки я тікав від павука, вона забруднилася і порвалася до повної непридатності. Шкода.

 Ще кілька хвилин милувався новим, легендарним револьвером. Шикарний! З тисненими малюнками й вензелями, хромованим корпусом, різьбленим у тон руків’ям. Мінус лише один — без патронів. Саме тому я вирішив не повертатися за своєю першою зброєю, хоча, навіть якщо просто продати її, то можна отримати пару золотих. Золото, звичайно, є золото, але раптом я натраплю там на якусь нову капость? Сумніваюся, що наступного разу мені теж пощастить. Тому, засунувши револьвер за пояс (пора вже купити кобуру, адже гроші є), я попрямував до виходу.

 Та раптом зупинився і мало не ляснув себе по лобі — а дівчинка! Її я так і не знайшов... Що робити? Чесно кажучи, самому ритися в цих руїнах було трохи страшнувато. Може б, Альфа з компанією покликати на допомогу? Якщо вони не зайняті, то обов'язково прийдуть. Напевно, так і зроблю — годі ризикувати.

 І саме тоді, коли я вирішив активувати чат, несподівано почув, як десь щось посипалося. Роззирнувшись, зрозумів, що звук долинув від купи сміття, нагромадженої під стіною. А затим розгледів і замурзану мармизу П'яточки, яка зі страхом визирала з-за завалів. Я підійшов ближче і, насупившись, суворо сказав:

 — Ану йди сюди!

 Вона здригнулася і знову сховалася. Та потім, мабуть, зрозумівши, що звертаються саме до неї і її помітили, почала нерішуче й незграбно лізти вгору купою мотлоху, весь час сповзаючи вниз і тикаючись обличчям у бруд. А опинившись на вершині насипу, не втрималася і стрімголов покотилася вниз, де хряпнулася обличчям до землі, розпластавшись наче жабеня. Я не поспішав допомагати, поки все не з’ясую, тому вона сама незграбно піднялася й заходилася обтрушуватися. При цьому малеча не випускала з рук свою ляльку, яка остаточно перетворилася на брудну ганчірку. Ти диви, яка акуратистка знайшлася, було б що витрушувати! Забруднила одяг до такої міри, що про прання можна вже й не згадувати — тільки викинути й забути. Потім, щоб додати жалю, пустила сльозу, залишаючи чисті патьоки на замазюканому кіптявою обличчі. Опустивши голову, повільно переступаючи через перешкоди, а іноді й спотикаючись об них, вона попленталася в мій бік, шморгаючи носом і час від часу кидаючи на мене жалісливі погляди. Коли ж наблизилася, то раптом, ніби щось згадавши, почала діловито копатися в кишеньках і за хвилину явила кулю, начебто мого калібру. Піднявши замурзане обличчя з очима, повними щирості й розкаяння, дівчинка нерішуче простягла її мені. Мабуть, хотіла цим показати, що вона повністю на моєму боці й допомагає чим може.

 Але я проігнорував її жест і, навіть не глянувши на підношення, зробив кілька кроків у бік розчавленого павука. Підійшовши ближче, копнув ногою мертву тушку і запитав:

 — Це з твоєю допомогою він так розгодувався? Ти заманювала до нього людей на корм?

 Мала, втягнувши голову в плечі, голосно гикнула і заревіла, ступаючи в мій бік і все ще простягаючи мені свою кулю.

 Сталося це не так давно. Вона все пам'ятала, хоча іноді не все розуміла. Одного разу вночі в їхнє мирне і спокійне життя увірвалися жахливі монстри. Зовні вони скидалися на людей, але мали божевільні білясті очі та закривавлені роти. Потвори вдерлися до їхнього милого й гарного будиночка й на очах у малечі почали живцем пожирати батьків та її ще крихітного братика. Весь цей жах вона спостерігала крізь щілину в шафі, де ховалася, намагаючись не видавати жодного звуку й майже не дихати. Мама заборонила. Потім, напівпогризені й закривавлені, тато і мама раптом підвелися і, голосно гарчачи та вишкіряючи зуби, теж кудись пішли. Вона намагалася бігти за ними, але згадала татову науку: після укусу інфікованого людина сама стає зомбі. Тоді дівчинка не розуміла чому, але оскільки дуже любила свого татка, то завжди вірила йому й у всьому слухалася. Щоправда, він також казав, що інфікованих не варто боятися, адже на захист людей прийшли якісь системні воїни. Тепер вона знову не могла збагнути, куди ж поділися ті воїни, коли чудовиська загризали її родину, але татка вже не було поруч, щоб пояснити це.