Частина 2

 Та куди там, її й слід простив. Чого ж вона так перелякалася? Хто там стукав зовні? Одні запитання... а ось малечу в будь-якому разі потрібно знайти. От потрібно було мені все це? Але тепер що вже бідкатися. Піду краще розберуся що до чого і про всяк випадок напишу повідомлення Альфу зі своєю локацією — якщо що, то відразу відправлю. А потім головне — просто протриматися... хоча з одним лиш патроном...

 Тримаючи зброю напоготові, я вийшов у коридор і повільно пішов ним, намагаючись зазирнути в кожні двері. Де вони були відчинені — просто заглядав всередину, намагаючись не пропустити жодного закутка, а де зачинені — вибивав ногою. Так я дійшов до кінця коридору. Нікого. Куди ж вона могла подітися? Може, побігла вниз? Тут я вже майже все ретельно обшукав. Вирішив спуститися вниз, а заодно й розібратися, хто там шумить. Як вирішив, так і зробив. Спустившись сходами в цех, почав нишпорити серед остовів верстатів, що самотньо стирчали то тут, то там, не перестаючи голосно гукати ім'я дівчинки, і так весь час, занурюючись усе глибше й глибше в напівтемряву будівлі.

 Я йшов і кричав, поки в якийсь момент не зрозумів, що зайшов бозна-куди. Світла було дуже мало. У приміщенні не було вікон, і лише самотні промені сонячного світла пробивалися крізь отвори в даху, даючи можливість хоч трохи зорієнтуватися в напівтемряві. Чим далі я йшов, тим некомфортніше мені ставало. Простір між стовпами та машинами все частіше виявлявся обплутаний густим шаром павутиння — мені навіть довелося підняти з підлоги шматок арматури та розчищати нею собі дорогу.

 Апогеєм моєї подорожі цією дурною фабрикою став скелет собаки, що висів за півтора метра від землі з начисто обгризеними кістками.

 І в цю мить тишу порушив дивний скрип і стукіт, який повільно, але неминуче наближався. І найнеприємніше — в мій бік. Я звів курок і почав потроху відступати, проклинаючи себе за необережність. Про всяк випадок пообіцяв собі більше не вплутуватися в жодні авантюри й намагатися більш-менш планувати свої подальші дії. І, чорт забирай, нарешті купити достатню кількість боєприпасів! І більше ніколи не підбирати жодних безпритульних, навіть собак.

 А стукіт ставав усе ближче й ближче. Те, що там тріщало і гупало, мабуть, було досить великим. Стріляти потрібно напевно: дати підійти ближче й одним пострілом прямо в голову. У глибині мого мозку промайнула крамольна думка: а раптом ця дивна німа дівчинка навмисне завела мене в пастку? Раптом вона робить це спеціально — час від часу заманюючи всіляких простаків, як я, на корм... комусь?

 Та додумати не встиг. З темряви на мене, зриваючи павутиння й перевертаючи бочки, кинувся величезний павук. Заввишки з коня, але замість кінської голови — людська. Тільки на місці рота виднілися чималенькі хеліцери, які весь час рухалися і клацали. Замість передніх лап — своєрідні руки з трьома пальцями-кігтями. Загалом — огидна суміш людини й павука гігантських розмірів.

 Я вже не вагаючись вистрілив у чудовисько, що летіло на мене... І о диво! Влучив йому прямо в око. Куля з гучним чавканням увійшла в очницю, після чого потвора голосно завила й піднялася на дибки. Але вмирати чомусь не збиралася, а, трохи струснувши головою, знову кинулася на мене... Ну а я дав драпака, петляючи між машинами. Павук підібрався настільки близько, що ледь не цапнув мене за спину, та я, ухилившись, жбурнув у нього важкий превольвер — і знову прямо в голову. Приклав гарно: той знову звівся дибки й почав хитати своєю потворною башкою, намагаючись прийти до тями. Це дало мені невеличку фору і можливість відірватися на кілька метрів уперед. За зброєю не шкодував — виживу, то потім заберу, а ні... то тим паче непотрібно.

 Летячи як вітер захаращеною підлогою, я зрозумів, що бігти так — не варіант, павук у будь-якому разі швидший. Тому вирішив добігти до найближчих сходів і лізти вгору, в лабіринт із залізних балок, а там уже щось придумається. Сказано — зроблено.

 Біля одного з верстатів я різко повернув ліворуч і, підбігши до найближчої залізної драбини, почав підійматися вгору. Павук, не відстаючи від мене ні на крок, не очікував такого раптового маневру і за інерцією промчав трохи повз. Це дозволило мені видертися нагору, під дах, і почати рухатися серед здоровенних багатотонних металевих каркасів. На жаль, істота швидко оговталася, а оскільки вона могла з однаковою легкістю пересуватися як землею, так і вертикальними поверхнями, то швидко опинилася недалеко від того місця, де перебував я. При всьому цьому виявилося, що павук вміє ще й павутинням плюватися. Щойно опинившись нагорі серед балок, він відразу ж скористався своїм умінням, та, на щастя, промазав. Занадто часта геометрія металевих переплетінь не дозволяла йому прицільно атакувати, як і вільно пересуватися з його габаритами. Цей факт сильно загальмував потвору, але тут я практично добіг до краю балок. І що далі?

 Крутитися весь час у лабіринті металу — не варіант. Рано чи пізно ця істота спіймає мене, а якщо не спіймає, то заплутає в павутинні. І те, і те означало одне — смерть.

 Мій погляд зачепився за довгий сталевий ланцюг, що висів приблизно за три метри від останньої балки. Незрозуміло, для чого він там був, але якщо його розгойдати, то можна спробувати перестрибнути на дах сусідньої будівлі. Я в одну мить перескочив на краєчок конструкції і ледь не втратив рівновагу… Не тому, що стрибнув невдало, а тому, що шматок металу піді мною ледве тримався на заіржавілих кріпленнях. І тоді в мене з'явився простенький план...

 — Егей! Псяча мордо! Ану бігом до мене, чого ти там так довго колупаєшся! — крикнув я до павука, що вовтузився позаду.

 У нього, схоже, були якісь зачатки розуму, бо, зачувши мої слова, він обурено заклацав і ще голосніше зацокотів кігтями по металу. Щойно потвора опинилася за мною, я відразу ж змахнув руками й зробив довгий стрибок.

 Ура! Зачепився. Правда, трохи ковзнув гладким ланцюгом униз, але встиг вчасно зафіксуватися. Павук стрибнув одночасно зі мною й опинився на тій самій хиткій балці, де ще мить тому стояв я, знову «плюнувши» в мене своєю павутиною. Але, на моє велике полегшення, павутиння змінило траєкторію і полетіло вниз... Так само як і павук, вагу якого опори з іржавого заліза вже не змогли витримати.