Частина 1

 Довго вовтузився і пихкав. Вже і їсти перехотів. Але кінець кінцем проклята бляха почала поступатися, допоки мені не вдалося зігнути досить великий шмат, в який можна було пролізти. Спочатку швиденько запхнув кошика, а далі, ледь стримуючи відтягнутий метал, почав протискуватися в отвір сам. Моя спроба врешті-решт дала можливість опинитися по той бік паркану, хоча при цьому я мало не защемив ногу листом металу, який, пружно гримнувши, встав на своє місце.
 П'яточка радісно застрибала і заплескала в долоні, і тут-таки, схопивши мене за палець, знову кудись потягла.
 А за парканом виявилася здоровезна площа, заповнена великими три- і чотириповерховими будівлями, а точніше — каркасами будівель, адже тут усе було давно занедбане, напівзруйноване і заросле величезними бур'янами. Напевно, колишній завод або фабрика. А де ще безпритульна дитина може ховатися від злого світу, як не в таких місцях?
 П'яточка, спритно обійшовши купи битої цегли упереміш зі склом, завела мене в одну з будівель, і ми опинилися у величезному напівпорожньому приміщенні, де то тут, то там височіли величезні поламані механізми й сталеві рами та такі ж купи сміття, що в основному складалися з гнутого металобрухту. Під стелею, в напівтемряві, можна було розгледіти обриси металевих балок і величезного каркаса механічного крана, від якого в різні боки розходилися металеві сходи з поручнями, мабуть, для кранівника та персоналу, який обслуговує цю махину. Цікаво, як це все працювало без електрики, адже я не помітив жодних моторів чи електричних дротів, які є незмінними атрибутами техніки. Можливо, в цьому світі технологічна революція пішла іншим шляхом, або місцеві мародери все вщент вирізали та поспродували, як це бувало у моєму попередньому житті?
 За роздумами я й не помітив, як ми пройшли частину цеху і, пірнувши в темряву чергового приміщення, опинилися біля сходів, якими почали підійматися на другий поверх. Східці виявилися високими навіть для дорослої людини, і малявка, не маючи змоги вчинити інакше, вхопилася руками за край і, високо задерши ніжку, наче каракатиця, почала ними залазити. Ще один прикол у мій відеоархів (здається, я вже згадував, що системні мали можливість робити фото та відео довкола, подій або просто фотографувати все, що сподобається, підключившись до Системи. Ну а П’яточка могла видати стільки приколів за короткий час, що я вирішив завести відеоархів з нею — буде на дозвіллі з чого посміятися). Я не стримався від сміху, дивлячись на таке видовище. Та сміх сміхом, але це її переповзання почало трохи задовбувати й змушувало нервувати. Тому, підхопивши хекаючу малечу в тій позі, в якій вона й лізла, я за секунду підлетів угору й опинився на початку довгого коридору з безліччю дверей з боків. Тут я знову опустив дівчинку на підлогу, щоб продовжувала служити провідником, хоча сам уже пошкодував, що вирішив заради сумнівного задоволення побачити її лігво пертися бозна-куди, до чорта на роги, в якісь напівзруйновані руїни. Але що вже тепер бідкатися.
 Пройшовши деяку відстань курним коридором, П'яточка відразу ж зупинилася біля одних із зачинених дверей і, впершись у них плічком, почала з усієї сили штовхати всередину, намагаючись відчинити. Я вирішив допомогти й акуратно штовхнув полотно рукою. Вони відчинилися напрочуд легко — настільки, що малявка від несподіванки влетіла в кімнату й врізалася у стіл, мало не перекинувши його. Відразу обернувшись, сердито витріщилася в мій бік... Я миттю зробив невинний вираз обличчя і лише розвів руки в сторони, знизуючи плечима, ніби зовсім не в курсі — що, як і де... Спрацювало. Мала похмуро оглянула кімнату в пошуках іншого винуватця і, не знайшовши більше нікого, побігла до дверей і сердито пхнула їх ногою. Хм... Ти диви, як осміліла після інциденту на базарі, коли побачила, що в неї є захисник! Хоча, можливо, вона тут така смілива, бо не боїться отримати здачі... Надалі подивимося.
 Поки малючка з’ясовувала стосунки з дверима, я оглянув кімнату, в яку ми потрапили. Ну що тут сказати — кімната як кімната, три на три. На стіні навпроти стоїть маленьке заґратоване віконце, що визирає в приміщення цеху, на диво — з геть цілим склом, але запиленим до такої міри, що через нього важко було щось розгледіти. У кімнаті тільки мінімум — майже цілий, але досить старий і запорошений диван із великою кількістю мотлоху на одному кінці. Злощасний стіл перед ним, біля столу — ціле дитяче крісло, а в кутку біля дверей — двостулкова шафа з перекошеними дверцятами, іншого не було. На підлозі валялося багато порожніх консервних банок, пляшок та етикеток від продуктів.
Схоже, саме тут і проводить ночі П'яточка, коли не блукає вулицями в пошуках здобичі, яку, судячи зі сміття, тягне сюди.
 А та тим часом, упершись, зачинила двері, діловито обтрусила руки й, швидко видершись на диван, почала соватись, із натяком поглядаючи на кошик у моїх руках. Недовго думаючи, я змахнув пил зі столу ганчіркою, сів поруч із нею і почав розкладати їжу, яку дівчина приготувала для нас. А вона не пошкодувала харчів і втиснула в кошик усе, що можна було втиснути: і половина свіжого батона, і кілечко домашньої копченої ковбаси, плюс купа м'ясної нарізки... Два види сиру — твердий і кисломолочний, половина смаженої курки, помідори, огірки, перець, пучок зелені. У невеликому глечику, закритому кришкою, хлюпав ще теплий супчик (напевно для малявки), а поруч із ним лежала ложка. Та Самая навіть покласти сіль не забула, насипавши в маленький полотняний мішечок, ще й пляшку з чистою джерельною водою поклала. Я був шокований.
 Але тільки до тих пір, поки не побачив, як зголодніла дівчинка почала поспіхом хапати руками все підряд і без розбору запихати до рота. Оце вже ні — так не піде... Мені ще не вистачало, щоб до всього ця ненажера потім почала мучитися животом чи дістала заворот кишок. Тому я трохи зменшив її запал, надававши по руках, і став годувати супом, підносячи до рота повну ложку. Спочатку вона супилася, сховавши руки за спину й жуючи те, що встигла закинути в рот. Не виявляючи жодного бажання їсти суп, вона жувала так довго, ніби проковтнула гуму. Але я був непохитний: так і тримав ложку біля рота, не збираючись поступатися... Здалася... А куди б вона поділася з підводного човна? Важко зітхнувши й черговий раз жалібно поглянувши на мене, але не побачивши ні краплі співчуття, мала широко відкрила рот і прийняла свою долю. На диво, супчик їй зайшов — половину вмолотила відразу. І варто було упиратися та ламати мені тут комедію? Потім уже дозволив їсти те, що хоче, але не поспішаючи. І що ви думаєте... Виявилося, що вона вміє чудово їсти й без того божевілля, яке вчинила на початку. Так, звісно, все одно поспішала і намагалася відкусити більше, але ковтала вже не відразу, а пережовувала, і не налягала на їжу, намагаючись загребти під себе якомога більше, а повільно простягала ручку і брала те, що хотіла.
 Я ж, навчивши малу правил гарних манер під час їди, залпом випив за нею суп і накинувся на харчі не згірш, ніж вона на початку: хапав усе підряд, запихав до рота й майже не пережовував. Та, побачивши таку мою поведінку, завмерла на кілька секунд із відкритим ротом, повним їжі, а потім спробувала напоумити вже мене, погрожуючи пальчиком. Але, помітивши мій здоровезний кулак у себе під носом, передумала і, як ні в чому не бувало, продовжила свято ненажерства.
 Через деякий час ми з малою розвалилися на дивані, відкинувшись на спинку, і спокійно доїдали курку. Я відривав шматок м'яса і ліниво закидав його собі до рота, а наступний пхав у П’яточку. Маленька гадина, змівши зі столу все, що перед нею стояло, дісталася до курки. Вона відірвала шматочок, запхала його собі в рот і, жуючи, взялася за другий, та раптом почервоніла, надулася, як жаба, пирхнула недоїдками на всі боки, після чого почала, давлячись, кашляти. Я намагався поплескати її по спині, але коли глянув на ту спинку, то зрозумів, що своїм поплескуванням скоріше зламаю їй хребет, аніж допоможу. Тому схопив малу за ноги і, піднявши в повітря, почав трясти так, що аж голова захиталася в різні боки. На диво, цей метод допоміг... Вона раптом гикнула, вигнулася дугою і виплюнула на підлогу... Небагато, але кістка чи чим вона там ще вдавилася — успішно вискочила. Червона, як гранат, важко дихаючи, П'яточка відкинулася на спинку дивана й завмерла, іноді все ще відкашлюючись.
— Що, мала... жива?