Частина 9

 — Миєм, миєм замазюку — відмиваємо грязюку... — продекламував я дитячий віршик, витягаючи за ногу це розхвицяне лихо з води.

 Але в ту ж мить із моєї руки вислизає мокра ніжка, і в моїй долоні залишається друга облуплена і порвана сандаля, а мала знову плюхається у воду. Нова порція вереску, кашлю і крику, та, відчуваючи, що її вже ніхто не тримає, вона хапає ляльку, вистрибує з ванни, як жаба, при цьому вдруге добряче гупнувшись головою об підлогу (бідова та голова), і, вже не маючи сил встати, заповзає під стілець. Дивлячись звідти на всіх, як загнане в кут звірятко, вона продовжує оглушливо ревіти, та так, що аж задихатися починає.

 — Да-а... якби були мізки, отримала б струс мозку, — прокоментував я коротку сцену втечі з ванни.

 — Ви зовсім збожеволіли, влаштувавши тут такий армагеддон! Добре, дівча, вона ще маленька, але ж що ти робиш? — звернулася до мого здорового глузду стурбована господиня.

 — Все під контролем, рідненька! Готуємося до другого запливу!— Як я розумію, хтось дуже не любить митися, а хтось взагалі не вміє поводитися з дітьми, — прокоментувала дівчина ситуацію, хитаючи головою.

 — А я що, маю щось проти? Не вмів, не вмію, а після сьогоднішнього дня навіть намагатися не буду. Я й так не особливо любив дітей, а тепер точно стану дітоненависником. Краще із зомбі на стіні лицем до харі, ніж із цим чудовиськом. Ой-йо-йой, як же вона мене подряпала! — вигукнув я, ненароком глянувши в дзеркало.

 — Про дітей так не можна говорити, — повчально сказала господиня дому, присідаючи поруч із П’яточкою, що задихалася від плачу. — Ніяке вона не чудовисько, а просто маленька і дуже гарненька дівчинка, яка просто не любить купатися, тому що не знає, наскільки може бути хорошою та приємною тепленька водичка. А те, що трохи подряпала... то це нічого... заживе як на песику. Ми, дівчата, любимо кусатися і дряпатися, і нас не потрібно за це лаяти, а потрібно любити і прощати.

 Вимовляючи ці слова, вона начебто між іншим почала повільно гладити мокру голівку маленької. Дивно, але та вже не цуралася і не шипіла на неї, як раніше, дозволяючи без заперечень гладити себе, і навіть почала поступово заспокоюватися.

 — Ні, ні, я не збираюся нікого лаяти. Тільки навіщо мені така, забирай її собі. Хоча у тебе вже є дівчинка, розумна і слухняна, напевно. Тоді віддай цю в дитячий будинок, там їй і місце! Адже кому ще потрібна така вередлива, ще й нечупара, до того ж плакса? А я собі, можливо, знайду іншу, яка буде мене любити й слухати... і не дряпатися.

 З цими словами я попрямував до дверей... та мене зупинила нова порція оглушливого виття, брязкіт стільця, і щось, наче перелякане цуценя, миттєво вистрибнуло з-під нього. І от на моїй нозі висить маленьке, розпатлане і дуже мокре чудо-юдо. Причому намертво вхопившись за штанину.

 — Ні! Тепер немає вже потреби ані в словах любові, ані в гарячих обіймах. Відчепись, — сказав я, трясучи ногою й намагаючись струсити з себе чіпку малявку. — Бо я не маю часу. На вулиці мене чекає купа дівчат — чистеньких і слухняних, а може, навіть сто дівчат, або тисяча, або й мільйон!

 — І-і-а-а-а-а-а!

 — Ну все, припини, не доводь крихітку до істерики, — до нас підійшла Сама́я. — Бачиш, задихатися вже почала від плачу. Ну, все, маленька, перестань плакати, цей поганий Еешик жартує. Де він ще знайшов би іншу таку милюсіньку дівчинку? Ніде, навіть якщо обійде все місто по сто разів. І навіть серед мільйона мільйонів такої не знайде. Правда?

 Сказавши це, вона відчепила малу від моїх штанів і взяла її на руки. Та навіть не пручалася, а при останніх словах взагалі почала кивати головою на знак згоди, з надією дивлячись дівчині прямо в очі, і навіть забула про те, що плаче.

 — П'ятюнька... солоденька... а може, давай трішки покупаємося, зовсім трішечки, щоб наш Еешик перестав дути щічки, як хом'ячок? Інакше вони лопнуть, а без щічок він стане зовсім некрасивим і буде голосно плакати. А за те, що ти трошки викупаєшся, ми його потім спіймаємо і будемо довго-довго мити з милом і терти мочалкою.

 Після цих слів мала майже повністю перестала плакати. Тільки опухлий і сопливий ніс нагадував про нещодавню істерику. Та про що я кажу... настрій у неї змінився настільки кардинально, що вона, миттєво зблизившись із Сама́й, почала котити бочку на мене, вказуючи то на мою персону, то на голову і роблячи кругові рухи.

 — Так-так! — дівчина зрозуміла її з напівжесту. — І голову йому ми теж намилимо шампунем, густо-густо, замість волосся в нього буде піна!

 П'яточка кинула переможну посмішку в мій бік, оголивши порожні ясна з двома-трьома зубчиками. Як виявляється, для щастя жінці мало що потрібно — тільки намилити чоловікові голову. Ну, нічого, жабеня, ще розберемося з тобою пізніше.

 Нарешті я дістав змогу зітхнути з полегшенням — дівчина і малючка дійшли взаєморозуміння. Сама́я почала швиденько роздягати малу, кидаючи її речі прямо на підлогу, адже назвати це ганчір’я одягом було важко. Я ж усе це зібрав і запхав у сумку. Коли з П'яточки зняли останню одежину, дівчина охнула і мимоволі відступила назад, впершись у мене. Чесно кажучи, я теж був трохи шокований, але не надто сильно, тому що вже бачив дітей у подібному стані. На фото з Освенцима.

 — О боги! Вона ж практично просвічується, — охнула Сама́я.

 — Цікаво, а як же вона в такому стані ще й бліх на голові носила і не падала... Дивно.

 — От дурник, нічого смішного в цьому немає, бідолашна дівчинка.

 — Ну, не я ж її до такого стану довів...

 — Але й глузувати не треба!

 Посперечавшись, взялися до миття, яке під чуйним керівництвом Сама́й пройшло на ура. Вона кілька разів добре вимила голову шампунем, а потім за допомогою мочалки з милом ретельно очистила все тіло. Я також брав активну участь — де підтримати, де не заважати, а загалом — при ділі. Після закінчення банних процедур мала, змучена минулими пригодами, заснула прямо у ванні, знову мало не вдарившись лобом об борт. Від цього я порснув від сміху, за що знову отримав від господині будинку гострим ліктем під ребра.