Частина 7

 Зробивши добру справу — відстоявши місто, креативно виділившись серед інших кланів у віртуальному просторі й отримавши добру порцію пліток для подальшого обговорення, а точніше, смакування, люди поступово почали розходитися. Багато хто поплескував по спині, запрошуючи на «випити». Синьоволоса Мальвіна, яка виявилася грізним земним магом на ім'я Аліса (таки-так, вони всі наче одержимі цією літерою!), навіть запросила на побачення. Та від усіх пропозицій я відмовлявся, наче й неохоче та з великими труднощами, посилаючись на зайнятість і незавершені справи, аби нікого не образити. Останнім, з ким попрощався, був Альф. Він пішов задоволений і попередив, що скоро проставиться, й ні про яку відмову чути не бажає. І одразу втік.

 А попереду на мене чекало страшне й нестерпне випробування — спуск сходами. Востаннє глянувши на поле бою, помітив, що до куп мерців почали злітатися зграї дивних птахів, а по землі підкрадалися здоровенні безшерсті собаки з гострими випнутими гребенями.

 — Некрофаги, — голосно рикнув позад мене знайомий голос Анка. — Якби не вони, ми б давно були завалені смердючими горами трупів.

 А я навіть і не помітив, що він досі тут. Хоч би не запропонував скласти йому компанію, бо доведеться ганьбитися на спуску.

 — Хотів запитати, які в тебе наміри... Що робитимеш далі, якщо не секрет? — тим часом продовжив Стрілок.

 От не подобається мені, коли після моєї великої брехні доводиться розгрібати наслідки. Ну, от влаштував вам видовище... Задовольнив вашу цікавість по саме «не балуй»... Чого вам ще треба! Я вже нюхом відчував, що Анк почне гнути цю лінію.

 — Це ти про що? — включив нерозуміння.

 — Та от ніяк не можу тебе розкусити... Чи ти та сама бочка меду, чи горезвісна ложка дьогтю?

 — Я той комар, який дзижчить уночі й не дає заснути, та прибити неможливо, тому що його немає в кімнаті. Давай до діла.

 — Розумієш, Атом — це ядро нашого клану, на ньому все тримається: наша згуртованість, сила, дух. Я не люблю високих слів, але так воно і є. Так, він іноді грубий, нестриманий, десь навіть хамовитий, але це не применшує його чеснот, таких як сміливість, рішучість і, що важливо, вірність клану та його ідеям. І найголовніше... всі його мінуси збалансовує Аеліта. Разом вони як чорне і біле, інь і ян. Вони є талісманом нашого клану, їх люблять за безкорисливу вірність одне одному. Людям це подобається, і вони приходять до нас і стають одним цілим, об'єднані ідеєю, а не матеріальними цінностями. І мені подобається мій клан та його лідери, і я б дуже не хотів, щоб щось або хтось руйнував усе, що я люблю...

 — А ти кажеш, що говорити не вмієш. Та ти переговориш найбалакучішого!

 — То що ти мені скажеш, Стрілку?

 — Буде так, як буде. Від нас багато залежить, але не все. Прийде час, сам усе побачиш і дізнаєшся — якщо раніше не помреш. Я ось що хочу запитати в тебе, друже Анк... Як так вийшло, що в цю чудову ніч невідомий Стрілок четвертого рівня опинився на стіні в розпал серйозної битви для учасників рівня 30+? На порожній ділянці стіни якраз у тому місці, де утворився прорив. Адже насправді навіть духу його там не повинно було бути. Чия це провина, чи недогляд, чи злочинна недбалість і нехтування своїми посадовими обов'язками, внаслідок чого хтось міг постраждати? Чи це якийсь командир загону за намовою свого чорного ватажка спеціально віддав такий наказ? Адже якщо того «нуля» з'їдять, хто про це дізнається чи заплаче... Через пів години забудуть. І вівці залишаться в безпеці, і вовки будуть ситі. Немає тіла — немає діла. Чи я правий?

 Я стояв майже впритул до велетня, він був на півголови вищий за мене і десь на п'ятдесят кілограмів важчий. Але ми були рівні...

 — Я правий! — хмикнув я, прочитавши все в його очах. — От і думай тепер, як воно буде далі. І ще одне...

 Я потягнувся до свого віртуального рюкзака й вишкріб звідти всі гроші. Сума зібралася пристойна. Для того, щоб заплатити за сімдесят патронів, які він мені позичив, її більш ніж вистачало, це навіть покривало борг рази в три. Та я не став розмінюватися на дрібниці, а схопивши все в кулак і простягнувши руку, висипав усі монети йому під ноги.

 — Не люблю, коли винен.

 Він міг убити мене одним ударом за таке... Та просто стояв і мовчав. Я спокійно обійшов його, ще й навмисно ледь зачепивши плечем, і зі свистом та незворушним виразом обличчя почав спускатися небезпечними сходами. І чого, питається, я так боявся?

 Спускаючись, озирнувся: Стрілок за мною не йшов, можливо, він знав інший спуск. А може, його совість замучила й він зістрибнув зі стіни та й убився. Було б добре, але то навряд чи... Та ну його.

 Щоправда, накрилося тепер моє прокачування зі «Спартанцями» мідним тазом. Шкода — мені тамтешній люд сподобався. Та хто ж винен у тому, що їхні командири не дружать з головою? Та до біса їх. Приєднаюся до якоїсь іншої групи або створю власну — для походу в данжі. Той факт, що в усьому, що сталося, багато в чому винна моя брехня та нерозсудливість, мене зовсім не турбував. Зате як весело вийшло пожартувати над усіма... Ну, принаймні — для мене весело. Як співав класик: «Ви помилуйтеся красою гри...».

 Тепер про насущне. Через свій «театральний» жест я знову без грошей. Знову без патронів. І знову брудний, в одних лише рваних штанях. Починало світати. Другий день мого перебування у світі Терри почався так само, як і попередній. Просто дежавю якесь.

 Як завжди після бою, простір між стінами знову заповнився людьми. На щастя, хвиля не була сильною й обійшлося без великих руйнувань, не кажучи вже про прориви. Тому більшість майстерень залишалися зачиненими. Це стосувалося і тих двох, де я заховав П'яточку. Цікаво, чи малючка дочекалася мене, чи, злякавшись канонади, втекла?

 Друге було б краще. Але я все одно заліз у темний отвір, дочекавшись, поки навколо стане менше люду. Відсунувши дошки та інше сміття, я нарешті дістався до схованки з дівчинкою... І тут-таки на мене щось стрибнуло, схопило руками за шию, ткнулося мокрим обличчям у плече та ще й обхопило мій тулуб своїми худенькими ніжками у рваних колготках. Ну, чисто п'явка! І як вона іноді примудряється стрибати й бігати як несамовита, а часом від легенького протягу падає? Може бути, що рве на останніх ресурсах організму, а потім усе — порожня. До речі, про протяги... Запах від неї — аж око ріже. А ще краєм ока помітив якихось комах, що роїлися в її білявому волоссі. Чи можуть це бути блохи? Ні, ті наче стрибають... То що ж воно — воші? Брр, я вже відчуваю, як вони починають переповзати на мене. Від цих думок раптом засвербіло все тіло... Ось і все — перелізли паразити. Добре хоч поголений налисо, але все-таки…