Частина 6

 — Отакої! — ошелешений натовп ахнув.

 Судячи з облич, ніхто не очікував такого повороту подій. А як ви хотіли... Нокдаун повний. Зараз ми будемо їх потроху добивати. Ну, я і продовжив плести далі, заливаючись соловейком:

 — Не тут, а на Землі. Ми були чоловіком і дружиною. Все як належить: розписані в РАЦСі, вінчані в церкві. А ще... у нас є донечка. Точніше, була... Тобто вона є, це нас уже немає. Три рочки виповнилося.

 — Та ну на... — вилаявся Артур.

 — А як так сталося, що вона тебе забула? Всі ми дуже добре пам'ятаємо своє минуле життя. І хоча Аеліта не любить розпинатися про пережите, вона точно не стала б приховувати таке, — це знову Анк, який намагається спіймати мене на брехні.

 Ти дивись, а мужик зовсім не дурний. З такою людиною потрібно бути обачним і думати, що говориш. Ну, та ми теж не пальцем роблені.

 — Я сам не зовсім розумію. Бо коли я, потрапивши сюди, дізнався, що моя дружина вийшла заміж за якогось чувака... Чесно — був шокований. Ми ж не одружилися по зальоту. Зустрічалися майже рік, проводили разом цілісінькі дні, а короткі розставання були для нас гіршими за смерть. Та ми надихатися не могли одне одним... Можливо, вам смішно з моїх слів, але це було саме так. А весілля взагалі стало кульмінацією наших стосунків. Було все! І десятиметровий лімузин, і голуби, і екскурсія містом у кареті, запряженій четвіркою коней, і двометровий торт, і вечірній феєрверк, і гора келихів із шампанським, і купа гостей... І найголовніше — найкрасивіша з усіх наречених на світі, моя Ліза. (Ім’я я випадково дізнався, побачивши, як учора зранку в чаті загону її покликала одна з подружок.)

 Потім був казковий медовий місяць у Дубаї (брехати так брехати) і дев'ять незабутніх місяців щасливого сімейного життя. А потім трапилася біда...

 — Як і всі, про вагітність дізналися з тесту, потім УЗД у лікаря... Ми були на сьомому небі. Та коли настав час народжувати, щось пішло не так! Чомусь лікарі вирішили зробити кесарів розтин, хоча спочатку здавалося, що все йде добре, і ввели анестезію. Вони потім пояснювали навіщо, але я перебував у такому ауті, що нічого не втямив із тих казок. Словом, дитина народилася нормально, дівчинка... А мати впала в кому...

 — Ах! — ахнула жіноча половина загону.

 — Батьки Лізи, тобто Аеліти... Їх немає.

 — Вона мені розповідала про це. Вони загинули в автокатастрофі, — шморгаючи носом, з очима, повними сліз і патьоками туші, промовила дівчина-Мальвіна.

 Диво з блакитним кучерявим волоссям і густими довгими віями. Якось раніше я її не помічав. Хоча не побачити таке чудернацьке створіння — треба вміти. Зате як вона мене вчасно виручила, сама того не знаючи! Бо так-то я абсолютно нічого не знав про батьків Аеліти, тому тягнув час — через це й сказав, що їх «немає», а не що вони мертві. Від «немає» ще можна було якось «танцювати»... Немає в місті, немає в країні. Але, як я вже говорив, дівчина мене дуже виручила та водночас додала балів до моєї карми.

 — Після такої звістки мого батька госпіталізували з серцевим нападом, і звідти він уже не вийшов. Навалилося все і одразу. Моя мама — інвалід, у неї проблеми з ногами. Ледве могла ходити квартирою, та все одно дуже допомагала з малючкою. Адже зранку я йшов на роботу, після роботи — в лікарню до дружини. До останнього моменту сподівався, що вона опритомніє, і ми житимемо як раніше, а може, навіть краще. Адже у нас така донечка підростає — красива та розумна. А вночі доводилося сидіти з малечею, щоб мама могла відпочити. Ті, у кого були діти, знають: то поміняй підгузок, то газики — гладь животик, то зубки ріжуться, то температура... Хоча хворіла вона напрочуд рідко. Але все одно я майже не висипався. Закинув спортзал, спорт... І от одного, зовсім не прекрасного дня лікуючий лікар відвів мене вбік і повідомив страшну новину...

 Я зробив невеличку паузу, змушуючи слухачів напружитися до межі. Хоча в повітрі й так уже відчувалася статика.

 — Це сталося приблизно через три роки після того, як вона злягла. Весь цей час дружина перебувала під апаратом штучної вентиляції легень... Скільки грошей я вгатив, ви не уявляєте, щоб тільки повернути її до тями. Я погоджувався на все: і на дорогі закордонні препарати, і на наші експериментальні. Та все марно. Ну так от, відводить мене цей лікар вбік і каже, що у моєї Лізи почала відмирати кора головного мозку, і тримати її під цим самим апаратом безглуздо...

 — Так, таке буває, — пролунав приглушений голос, підтверджуючи мої слова. Можливо, теж колишній медик.

 — Лізку поховали за три дні, — додав я туги у голос.

 Хоча вся жіноча половина загону й так уже рюмсала повним ходом, навіть не соромлячись сліз. І на диво, навіть кучерява уїдливість теж не відставала від інших, витираючи соплі з носа, що почервонів від плачу. Гаразд. А тепер… головний виступ маестро.

 — Донечці на той момент було вже три роки... Я не знаю, чи це правильно... Але я теж назвав її Лізою, на честь мами, щоб бодай ім'я залишилося...

 Хтось заревів на весь голос, який для мене звучав як «Браво!».

 — А що з тобою сталося? — запитав Анк.

 Ну, тут я вже брехати не став. Навіщо?

 — Зі мною все просто. Стояв на зупинці, чекав на свій автобус. Машину ж довелося продати за ліки. А потім — БАХ! І з почутих слів, перебуваючи в небутті, дізнався: п'яні підлітки в'їхали на батьківському позашляховику в натовп людей на автобусній зупинці. П'ятеро з них загинули одразу, зокрема й я. Тепер постійно мучить думка, як же моя мама пережила стільки смертей і чи жива вона... Адже якщо що, то Лізку — в дитячий будинок...

 — Жесть! Але те, що після тривалої коми можлива загибель кори головного мозку — це факт. Як лікар... Колишній, я стикався з такими випадками, — підвівшись із землі, авторитетно сказав чоловік у кепці та спортивному костюмі.

 Як я потім з'ясував, він тут теж був цілителем, причому досить непоганим. Ось що означає покликання: зцілює людей навіть після смерті. А поганяло в нього було — Авіценна... Знову ця «А»!