Частина 5

 Деякий час зберігався паритет. Ні зомбі не могли дістатися до краю, щоб учепитися і вистрибнути, ні я не міг суттєво зменшити їхню популяцію. У моїх сусідів теж наче не було жодних проблем. Альф навіть іноді посилав свої крижані стріли в «моїх» мерців, за що йому окрема подяка. Далі вздовж фортифікації люди так само холоднокровно і планомірно винищували нежить. У якийсь момент я упіймав такий драйв, так захопився боєм, що майже перестав боятися. Та що там казати, навіть почав розважливо вицілювати найближчого зомбі, намагаючись укласти його з першого пострілу. Стояв, по суті, на самому краю оборонного муру, геть забувши про свій страх висоти.

 Коли це раптом переді мною вискочила величезна почвара — стрибун. Він ухопився десятисантиметровими гострими кігтями за край зубців і, вишкірившись та похитуючи своєю потворною головою, плюнув у мене якоюсь токсичною зеленою субстанцією...

 Напевно, я інтуїтивно очікував чогось подібного, тому щойно отруйна гидота почала вилітати з його пащі, зробив незграбний стрибок убік. Звичайно, мені хотілося, щоб це був віртуозний випад із перекатом і миттєвим підйомом на ноги. Але як вийшло, так вийшло.

 Незграбно перекотився, боляче вдарившись правим плечем, причому ліве щось сильно обпекло — напевно, якась частина отруйного слизу таки зачепила мене. Перед очима промайнуло попередження, блиснувши червоним. Смужка здоров'я впала з шістдесяти поділок до сорока. Ох ти ж! Я й забув, наскільки насправді вразливий. Одне невдале падіння і маленький плювок відразу позбавили мене третини життя — із цим доведеться щось робити. Але згодом. А тепер треба підводитися й стріляти.

 Альф, котрий стояв праворуч, почав щось там кричати, звідкись заревів стурбований голос Анка (раніше, мордо обросла, треба було думати, коли ставив мене одного на стіну!). Тим часом я миттєво схаменувся і почав стріляти прямо з землі, цілячись у голову виродка, яка перебувала за якісь півтора метра від мене.

 А далі... облом. Сухе клацання механізму сповістило про те, що набої закінчилися. Паща чудовиська почала повільно відкриватися, демонструючи кілька рядів гострих зубів...

 І тут прийшло розуміння... Це кінець! Набоїв нуль, ніхто із загону нічого не встигає вдіяти. Єдине, що ще залишалося — це натиснути кнопку активації навику «Зупинка часу»...

 У цей момент усе навколо завмерло. Замовкли голоси й звуки. Переді мною остовпів злісний мутант у страшному вискалі.

 За ці дві секунди я міг вільно відстрибнути під захист мага Альфа. Але навряд чи той зміг би зупинити чудовисько — краєм ока я бачив, що він тільки-но почав активувати якесь бойове заклинання. Просто підставив би хлопця. Міг би перебігти до воїна, але це далеко, не встигну... І тоді я здійснив свій перший божевільний вчинок у цьому світі.

 Я підбіг до стрибуна і з усієї сили вгатив його ногою по зубатій харі. Врізав від душі, на всі сто відсотків фізичної сили. Тіло чудовиська, навіть перебуваючи під впливом часового парадокса, трохи зсунулося назад.

 І коли час уміння сплив, потвора, яка вже розслабила передні лапи й була готова кинутися на мене... від удару вмить злетіла вниз.

 — Це-е-е Спарта-а-а!! — заволав я перше, що спало мені на думку (і що згодом зробило мене відомим).

 — Та-а-ак! — крикнув поруч Альф.

 — Та-а-ак! — рявкнув воїн зліва і кинув навздогін чудовиську гранату.

 — Та-а-ак! — пронеслося далі вздовж стіни, і голос Анка пролунав найгучніше за всіх.

 «Цікаво, з чого б це всі так раптово почали волати?» — подумав я, адже насправді я, напевно, так і не вбив чудовисько. Так, удар вдався на славу. Видовищним. І тільки пізніше я дізнався, що загін, до якого я зараз належу, входить до клану «Спарта». Поки що це міцний середнячок, але стрімко набирає сили й рветься на вершину топів. І от щойно своїм вчинком я зробив ім'я клану суперпопулярним (ну, бодай на деякий час). Адже виявляється, що в цьому світі є преса, фотографія, а в Системі можна було легко знімати відео і робити скриншоти побаченого.

 Я потім довго міркував... А якби монстр напав на когось іншого замість мене? Або напав відразу, без отого плювання й вишкіряння, тим самим позбавивши мене зайвих секунд? Як би тоді все склалося? Може, я везунчик... а везунчик — тому що красунчик! Подивимося, як воно буде далі.

 Тим часом звуки бою почали потроху вщухати. Подекуди, звичайно, ще пострілювали — таке не закінчується вмить, та й хлопці з нашого загону додавали гуркоту, закидаючи гранатами залишки істот під муром. Потім казали, що працюватимуть снайпери з приладами нічного бачення. Крім того, Альф гепнув по завалах тіл своїм новим (за його словами) заклинанням «Град», і з повітря посипалося крижане каміння розміром із голову людини, та ще й щільним потоком.

 Я мимохідь глянув на свої характеристики й відразу розлютився... Ну от, як на зло! До десятого рівня мені залишалося вбити лише одного нещасного зомбі, а в мене ні набоїв, ні жодного ходячого мерця в полі зору.

 — От западло! — вигукнув я спересердя, перебігаючи від одного бійця до іншого. — Позичте! Всього пару набоїв сорок четвертого калібру, і зомбі... Головне — зомбі! Якщо десь бачите — не добивайте, залиште мені. Я майже десятий апнув!

 Кулі потрібного калібру у народу знайшлися. А от мерці скінчилися. Вірніше, якщо спуститися вниз, то знайти якогось причаєного живчика можна було в будь-якому разі. Але навіть серйозно екіпіровані гравці не ризикнули б зараз лізти за мур. Кажуть, що деякі мутанти обожнюють ховатися в купах тіл, чекаючи на необережного смертного. Загалом — краще утриматися.

 Так я і зроблю. Хоча до біса шкода — лишень одне тіло...

 Я втомлено сів на каміння і сперся об стіну. Інші хлопці з загону почали підтягуватися до нас, а коли дізналися про мою халепу, співчутливо хитали головами й розраджували. Прямо як на похороні. Але це тому, що всі, хто серйозно зависав у комп’ютерних іграх, стикалися з такою ситуацією: ось-ось майже взяв новий рівень, або зовсім трохи не вистачило добити супербоса, або ще щось... а тут бац — і облом. Дехто комп'ютери трощив. Я нічого трощити не став — який у цьому сенс? А тоді Альф увірвався в саме осердя розмови й перевернув усе з ніг на голову, тож усі вмить забули про моє горе, навіть я сам.