Частина 4

 Отримавши такі чіткі й докладні інструкції, люди без зайвих слів рушили до крутих сходинок, що вели на вершину стіни.

 У мене всередині все похололо. Так, я припускав, що рано чи пізно доведеться по них підійматися. Але сподівався, що цей час настане не скоро, принаймні не в перший же день. Я ніколи раніше не помічав у собі страху висоти. Спокійно перехилявся через поруччя на десятому поверсі, щоб побачити сусіда внизу. Сидів на підвіконні відчиненого вікна на тому ж поверсі. Але тоді були поручні, була віконна перегородка... щось, за що можна було вхопитися. Тут же — просто вузькі нерівні східці завширшки до метра і без жодного натяку на перила або бодай якісь виступи в мурі, щоб триматися. Дивишся: один необережний крок або втрата рівноваги, та навіть сильний вітер... і все, приїхали. Точніше — прилетіли, а якщо бути зовсім точним — доліталися. І м’якої посадки не буде. Ні, не піду.

 На жаль, ніхто з мого загону на таку маячню не зважав. Жоден не зупинявся перед підйомом, щоб налаштуватися чи зібратися з духом — без зайвих вагань і трепету рвонули вгору прямо з наскоку. Мене почало злегка трусити. Зачекавши, коли останній боєць побіжить кам'яними сходами, я неохоче почав цей страшний шлях.

 Ну, що тут скажеш... піднявся я хвилин так через десять після того, як останній загін досяг вершини. При цьому останні кілька десятків метрів ліз рачки й майже із заплющеними очима, намагаючись не відривати плече від стіни.

 Люди вже давно розосередилися по периметру, а я ледве заліз. Моє серце калатало в унісон із кулеметами, що гатили без зупинки. Наші єгері, прикриваючись високими мерлонами — вищими за людину, а по-простому зубцями, — теж почали стріляти по ще невидимому для мене ворогу. Решта, прикриті фортифікацією, спокійно готували свою зброю до бою: смикали за затворні рамки, затягували ремені спорядження, вкотре тасували заклинання у віртуалі, розкладаючи їх по черзі. Альф підійшов до мене і, перекрикуючи шум та гуркіт, вказав на два порожні зубці.

 — Прикриваєш ці дві кляті дірки! Я буду поруч, якщо що — допоможу. Дивись, якщо з-за стіни з'явиться хоч щось, не меньжуйся, відразу ж бий у голову. Але може ще й пронесе, і прорив станеться не в нашому місці.

 — Е, чувак! Який до біса прорив? Я стрілок ближнього бою четвертого рівня, мені потрібно прикривати Танків, а не дірки в стіні!

 — На жаль, Танків сьогодні менше, ніж отворів у стіні, й так ледве-ледве периметр закрили. Та ти не бійся, вони не йдуть у наш бік, можливо, тобі навіть не доведеться стріляти.

 Вже йдучи, хлопець підняв великий палець вгору, показавши цим, що все буде добре. Я відповів тим самим жестом, тільки дуже неохоче — коли воно було, оте добре. Але тепер уже нічого не поробиш, взявся за гуж — не кажи, що не дуж. Вирішив уважно визирнути з-за стіни, подивитися, що там і як.

 Охрініти видовище! Скільки сягало око, вся територія за стіною була вкрита пустирями, суцільно всіяними вирвами від снарядів різного калібру та магічних вибухів, які перетворювали землю на своєрідне скло. І, звичайно ж, весь простір завалений тілами — трупи трупів, ось така тавтологія. На деякому віддаленні, ледь помітні, купи мерців були вищими й масивнішими. На такій відстані, напевно, працювала артилерія, яка завдала найбільшої шкоди. Далі, а точніше, ближче до нас, територія для гармат була мертвою зоною — тут зомбі косили кулемети та маги.

 Я був свідком того, як черги з великокаліберних кулеметів буквально розривали мерців на шматки, десятками. Як їх випалювали зграями викликані заклинання блискавок і вогняних куль, різних розмірів, залежно від рівня мага. На додачу до всього цього зі стін летіли стріли, крижані шипи та навіть каміння. Земля під ногами потвор то розбухала кам'яними шпилями, що пронизували ворогів наскрізь, то розсипалася на сипучі піски, поглинаючи мертве військо цілими загонами.

 Але, на жаль, у зомбі було те, чого не вистачало людям — це їхня неперевершена витривалість. Вони не знали ні втоми, ні сну, ні відпочинку. Покидьки бігли, як справжні спринтери, а запеклий голод, який вони відчували, змушував їх кидатися на будь-які перешкоди без жодного страху чи трепету.

 Зі стіни я вперше побачив мутантів. І добре, що зі стіни — високої-превисокої. Мутація — ще одна особливість інфікованих, яка давала їм варту заздрості перевагу над людьми. Якби звичайна людина ще могла розраховувати на перемогу віч-на-віч із простим зомбі — скажімо, зламати йому шию, проткнути чи розчавити голову якимось предметом або врешті-решт спалити ворога... то з мутантами все було інакше. Одна така істота могла за лічені хвилини розірвати на шматки десяток бійців, а інша, розбризкуючи отруйний слиз на всі боки, таку ж кількість — інфікувати. Що ж до системних, які мали імунітет до зараження, то їм ці тварюки могли завдати важких або навіть смертельних ран, наче від кислоти.

 Своєрідний паритет у смертельно небезпечному протистоянні життя і смерті, як би пафосно це не звучало, створили ті самі системні — викликані нізвідки, наділені невідомою силою, неймовірними можливостями та вміннями. І хоча вони завдавали величезних втрат полчищам нежиті, загиблих не ставало менше. А мутанти з'являлися все частіше, причому дедалі різноманітніші. Новим бичем стали летючі істоти: від маленьких, але зубастих створінь до могутніх потворних чи то драконів, чи то виверн. Останнім часом вони завдавали найбільшої шкоди. Адже дотепер такий вид майже не спостерігався в небі Терри, тому Система ще не повністю адаптувалася до реалій повітряного бою. Відчувалася гостра нестача гармат і систем ППО, а тим більше — летючих маунтів та бойових пестій.

 Сьогодні, на щастя, нічне небо було відносно ясним. Та й різноманітність мутантів поки вражала не так сильно. Я помітив лише зомбі-танків, яких просто неможливо було проґавити. Високі, під три метри на зріст, а то й більше, з масивними брилами м'язистих рук і ніг, вони тягли з собою хто що. Одні — величезні молоти й сокири, деякі брязкали ланцюгами з круглими кулями на кінцях, покритими гострими шипами, а інші волочили двометрові мечі чи тарани. Цих велетнів намагалися знищити першими, адже своєю грізною зброєю вони завдавали непоправної шкоди стіні. І якщо «таке», чого доброго, вламається всередину або опиниться на нашому ярусі, я навіть уявити не міг, які сили зможуть зупинити подібного монстра.