Частина 3

 Я невиразно махнув рукою в невизначений бік. А сам пішов у потрібному мені напрямку. Не озираючись.

 Отак-от! Залишив малу одну в темному парку. Але ж вона все одно безпритульна, вулиця — її дім, не звикати. Ну не тягти ж її на стіну до зомбі, це було б повним збоченням. Дотепер якось жила без мене — і зараз не пропаде. Вона так і залишилася стояти у своєму «балахоні» до підлоги, з лялькою в руках. Уже не вишкірялась.

 Я раптом зупинився... подумав... і, обернувшись, знову попрямував до дівчинки. На її обличчі вдруге розцвіла беззуба посмішка... ненадовго. Зупинившись біля неї, я вийняв з кишені срібну монетку і простягнув її малій.

 — Ось, візьми. Купи собі щось поїсти. Зрозуміла? І все-таки знайди дядька Блока на базарі... бо пропадеш.

 Віддавши гроші, я вже не обертаючись швидко пішов до місця зустрічі.

 Ну, це я собі думав, що пішов, ще й не обертаючись. Пройшовши деяку відстань, крізь звук власних тихих кроків почув тупіт маленьких, уривчастих ніжок. Зупинився, і, повертаючись, уже знав, що побачу.   — Звичайно! А як же інакше! — процідив я крізь зуби, вже потроху починаючи нервувати.

 Моя ненаглядна мала, піднявши поділ своєї футболки, як жіночу спідницю, щоб не плуталася в ногах, помчала за мною з усією доступною їй швидкістю. Цього разу навіть не ховаючись. Трохи не добігши, вона випадково випустила з правої руки тканину і, відразу ж заплутавшись у ній, голосно зойкнула та розпласталася посеред колії. До всього, ще й добряче приклалася чолом об бруківку.

 — Ні! Ну це просто як якесь покарання! Вирок... якого не уникнути!

 Не вагаючись, повернувся, підняв її з землі, взяв на руки й пішов до стіни. Я ще не вирішив, куди подіну дівча. Розберуся на місці. А в останньої від удару об камінь на лобі виросла величезна ґуля. Ймовірно, місце удару болить, тому що очі знову вологі, але при цьому все ще не реве. Хоча я, до всього, ще й кепкую з неї, називаючи єдинорогом. Таки мадама з характером, ну або просто звикла до болю — фізичного і морального. А «мадам» тим часом убаюкалася на руках, обійняла мене за шию і, зарившись у моє плече, зовсім заспокоїлася і притихла. Тільки от несе від неї... хоч у бочку з водою занурюй.

 Хвилин за десять я дійшов до тих самих воріт, через які в'їхав уранці, й, пройшовши КПП, попрямував до вузького проходу внутрішньої стіни. На посту чергували ті ж самі три охоронці із системних — здається, хлопці заступили на добу. На мій подив, вони мене впізнали, бо знову голосно заіржали в спину. Те, що я йду до стіни, де ось-ось має відбутися напад зомбі, з маленькою дитиною на руках, їх чомусь анітрохи не збентежило. Вони навіть не намагалися мене зупинити, щоб запитати — з ким, куди, чому. Дивно.

 Перед стіною, як і вранці, знову метушилося багато людей. Але й у них до дитини не виникало жодних питань, всі готувалися до битви по-діловому, організовано.

 Пройшовши вузький прохід у стіні й вийшовши в простір між стінами, недалеко, метрів за п'ятдесят, я почув знайомі голоси. Вдивляючись у напівтемряву вогнів, розрізнив грізну постать Анка з незамінним кулеметом і капелюх Альфа. Вони про щось розмовляли, голосно сміючись при цьому.

 Мене поки що не помітили.

 А я тим часом повернув праворуч від них і, знайшовши вузький та темний прохід між майстернями, пірнув у глибину. Нишпорячи в темряві, намацав широку дошку, кинув її на землю і обережно поклав туди П'яточку, із силою «відірвавши» її руки від своєї шиї.

 — Мала, а тепер послухай мене уважно. Далі — тобі точно не можна. Тому що я з іншими дядьками будемо бити поганих зомбі, а ти в цей час чекатимеш мене тут і охоронятимеш мій боєзапас.

 Я витягнув із віртуального рюкзака дві кулі і передав їх дівчиську.

 — Після бою я повернуся за тобою, обіцяю! Але ти повинна чекати мене тут і нікуди не йти. Ні кроку! Нікуди! Пообіцяй мені!

 Дівчинка невпевнено, наче на підтвердження, закивала головою. Ой, не вірю я їй...

 — Якщо раптом злякаєшся, все одно не рухайся і не видавай жодного звуку, просто обійми ляльку. А я постараюся якнайшвидше постріляти усіх зомбі, і ми підемо їсти що-небудь смачненьке... Скажімо, морозиво або торт. Ти любиш морозиво? — вона знову кивнула головою, хоча, напевно, навіть не зрозуміла, про що я говорю. — Все на цьому, я сподіваюся на тебе. Ага, ще! Коли почне сильно гуркотіти, закрий вушка обома ручками та відкрий ротик, зрозуміла? Ну, тепер я пішов.

 Я вже починав вставати, як вона раптом кинулася мені на шию і міцно обійняла. Потім лягла на дошку, згорнулася калачиком, зручно закутавшись у мою футболку, ще й помахала мені слідом ручкою.

 Я махнув у відповідь і почав затуляти прохід усім, що потрапляло під руку, ускладнюючи доступ. Хоч якась перешкода. Звичайно, це не очистить мою совість, але й дівчинку нікуди подіти. Можна, звісно, було б залишити її під опікою варти на КПП, але не факт, що вони погодяться, і не факт, що вона не втече від них і не припреться до мене в самий запал бою.

 Нічого страшного, якщо що — стану в проході й буду відстрілюватись до останнього патрона. Ну а якщо загину... так не вперше ж!

 Вийшовши з проходу, як на зло, я за щось зачепився і, крім усіх інших нещасть, порвав ліву штанину. От як так!

 Довелося закачати штани до коліна, щоб виглядало більш-менш пристойно. Другу, звичайно ж, теж. Виглядати при цьому став... один в один як і вранці, тільки взутий. Це помітили й мої тимчасові поплічники по рейду.

 — О-о-о! Тебе тільки й чекаємо! А ти зовсім не змінився. Чому не переодягнувся? Куди дів гроші з зомбі... загубив чи пропив? Чи грабанули? — еге ж, Альфа понесло.

 — Та ні. Просто одна дурна історія трапилася... — невпевнено пробурмотів я у відповідь.

 — Набоїв вистачає? — діловито запитав Анк.— Ну... є зо два десятки...

 — Я як знав. Ти прямо як з Біблії — ні з чим прийшов, ні з чим і підеш. Ось тут п'ять десятків. Знову ж таки — розрахуємось пізніше. А тепер лови запрошення в загін і вперед.