Частина 2

 Але на черговому повороті, куди рушила наша компанія, я зупинився і, притиснувшись до стіни, став чекати, про всяк випадок затуливши долонею рот хлопця. Не здалося.

 Через кілька секунд із-за рогу швидко вибігла маленька дівчинка, років трьох-чотирьох. Брудне обличчя, зваляне біляве волосся, заплетене у дві неохайні кіски. На грудях навхрест зав’язана рвана пухова хустка; коротка, картата й вицвіла спідничка, драні колготки на збитих колінах та сандалі, перев'язані мотузками — мабуть, щоб підошва остаточно не відвалилася.

 Мд-а, туалети сучасні, а розв’язати проблему з дитячою безпритульністю не можуть — втім, як і скрізь. Але воно мені без потреби. Щодо дівчинки жодних указівок я не мав. Тому, щойно вона вистрибнула з-за повороту, я раптом голосно гаркнув і тупнув ногою.

 Мала від несподіванки аж підскочила і від страху обмочилася... Темна пляма миттєво поповзла по колготках і потяглася вниз, розтікшись калюжею на землі. Мені аж ніяково стало — так налякати дитину. От бовдур.

 Тим часом дівчинка так і стояла у власній калюжі, злегка тремтячи, але не плачучи, хоча в її очах уже назбиралася добра порція сліз. Вона лише злякано витріщалася на мене та шморгала носом. Коли вона підскочила, з її рук випало щось схоже на ляльку, зліплену з ганчірок та соломи, з намальованими очима й ротом. Так воно й залишилося лежати.

 — Ти хто? — суворо спитав я її.Та лиш агукнула у відповідь.

 — Це П'яточка, вона з нами була, наймолодша, їй всього три рочки. Дядьку, відпустіть нас! Не губіть! — скрикнув хлопчик, викручуючись з-під моєї долоні.

 — Ага, зараз! Мені обіцяли за тебе нагороду. Та й куди тебе відпускати — знову в смердюче підворіття швендяти? А так про вас подбають.

 — Ми там нікому не потрібні, вони тільки знущаються з нас — і хлопці, і вертухаї!

 — Прямо-таки й знущаються. Не вигадуй. А ти, мала, йди за мною, — наказав я, грізно насупивши брови.

 Містер Блок із людьми зайшли досить далеко, тож можливості запитати, що робити з дівчиськом — прогнати її чи забрати з собою, — не було. Тому й наказав тупати слідом. А там як вийде: дійде — передам довіреним особам, а якщо загубиться, плакати точно не буду.

 Хлопчик під рукою вкотре почав борсатися, намагаючись вирватися, та, отримавши дзвінкого щигля, затих.

 До місця дислокації ми дісталися без пригод. Щоправда, малеча дорогою десь загубилася на ринку. Але, як я вже казав, мені ж простіше. Здавши хлопця, я отримав свої п'ять срібняків і, задоволений, пішов казна-куди.

 До збору загону на зомбі залишалося ще близько трьох годин. Що робити? Чіткого плану не мав. Я вирішив відкрити карту міста й знайти якесь місце, де можна поїсти. Адже срібло вже приємно гріло кишеню, тож я міг урізноманітнити своє меню й скуштувати інші страви в тутешніх тавернах. І о так... Неподалік розташовувалася чи то їдальня, чи то ресторан з апетитною назвою «М'ясна гладь». Я одразу ж рушив у потрібному напрямку. От і план намалювався — досить простий: добре поїсти, а потім пару годин подрімати в парку на лавці. Невеликий доглянутий сквер я помітив ще раніше. Поки що спати не дуже хотілося, але бодай трохи відпочити варто. Бо буде кепсько, якщо почне вирубати під час бою. Можна, звісно, пошукати хостел, але я вирішив: нехай поки буде так. Сподіваюся, ніхто не прожене мене з лавки. Поліції, крім містера Блока, я щось ніде більше не бачив. Ну а надворі ще досить тепло, тож не замерзну.

 Так, не поспішаючи, занурений у думки, я прямував до чергової об’їдаловки, коли знову периферійним зором помітив рух позаду себе.

 Та ну, ні! Невже знову?!

 Я вирішив повторити той самий трюк, що й удень: зайшовши за черговий поворот, знову сховався за ріг, але цього разу втиснувся у дверний отвір. І правильно зробив. За мить із-за рогу з'явилася маленька білява голівка. Не помітивши нічого підозрілого (тобто мене), П'яточка — а це таки знову була вона — швиденько, але намагаючись не тупотіти, побігла туди, куди я мав іти.

 Коли вона пробігала повз мою засідку, я, наче хижак, кинувся навперейми. Спритно вхопив малу й підняв на витягнутих руках до рівня своїх очей.Цього разу вона перелякалася не на жарт: голосно вискнула, почала гикати і... знову надзюрила в колготки. Добре, що тримав її на відстані, бо з правої ніжки на землю потекла тоненька цівка.

 — Та скільки ж можна ссикатись? Якщо страшно, то навіщо бігати за мною? — запитав я її з таким же грізним виглядом, як і раніше.

 І знову мовчанка, і те саме море сліз в очах. Але не реве. Я обережно опустив дівчатко на землю, ніяково обтрусив і почав вмовляти:

 — Дівчинко, ти за мною не ходи. Я скоро піду до стіни битися з жахливими монстрами. Вони ж тебе зжеруть і не подавляться. Давай я відведу тебе до містера Блока, він дядько добрий. Знайде тобі затишний теплий будиночок, де тебе нагодують, вимиють, переодягнуть у чисте та вкладуть спати в м'якесеньке ліжко. Ну що, згодна? Тоді пішли.

 Та малеча тільки — шмиг! — і шукай вітра в полі. Я навіть схаменутися не встиг, як вона зникла за рогом. Ну, принаймні хоч так. Зачекавши кілька секунд, аби перевірити, чи не визирне вона знову, і так нікого й не дочекавшись, я рушив далі. Поки що вона не з'являлася.

 Спокійно дійшовши до «М'ясної гладі», я побачив досить затишний ресторан, розташований у підвалі, але вже з претензією на певну розкіш та нестандартну концепцію інтер’єру. Відповідно до назви, заклад спеціалізувався суто на м’ясному меню.

 Як і в попередньому закладі, я замовив багато і всього. Знову наївся від пуза, хоча заплатив уже цілих дві срібні монети, при цьому вцідивши кухоль холодного й дуже якісного світлого пива. Я не фанат, але дуже захотілося. Від напою мене трохи розслабило, і навіть втома, здається, минула.

 Не затримуючись надовго, я покинув це приємне місце й попрямував у бік парку. Вечоріло. Перехожі вже потроху почали розходитися по домівках. У самому сквері практично нікого не залишилося, лиш якась самотня пара цілувалася біля входу. Я вибрав найвіддаленішу лавку в найтемнішому кутку, вальяжно вмостився, широко розкинув руки і, непомітно для себе, задрімав.