Частина 1

 І, о диво, майже відразу зіткнувся з такою. Дерев'яний щит, три метри завдовжки і метр завширшки, на трьох вкопаних у землю стовпах, розташованих по висоті приблизно на рівні середнього зросту людини. Оголошень дуже багато. Паперові. Папір на одних відрізняється високою якістю, до якої я звик, на інших — грубий, шорсткий, наче пергамент, і навіть пожовклий. На багатьох текст був більш-менш стерпним для читання, інші ж вигоріли настільки, що літери заледве виднілися.

 І найголовніше! Текст англійською мовою! Ну як так? Говорять нормальною, зрозумілою мовою, а пишуть іншою. А може, у них тут загальне обов'язкове вивчення англійської, і подобається вам це чи ні, а вивчити доведеться? Звісно, мені трохи соромно, адже, як то кажуть, кожна освічена людина повинна знати бодай одну іноземну мову. Я знав англійську на рівні туриста, ну, може, трохи краще: hello, goodbye, how to get to the restaurant… Ну і так далі, по дрібницях. Ех, ну от чому ти, Системо, не адаптувала мене до реалій місцевого побуту? Хоча з якого дива я нарікаю... Якщо мене, ще не прокачаного, одразу в бій кинули, то чого взагалі від них доброго чекати?

 Ну та менше з тим, робити нічого. Вибрав більш-менш свіже повідомлення і почав де перекладати, а де й просто вгадувати написаний на папері текст. Міг би, звісно, попросити когось прочитати. Але хтозна, ану ж засміють, мовляв: «Ось же невіглас неписьменний!». Дивись, і ті два бали, що видали до інтелекту, гоп... і заберуть назад.

 Загалом, насилу, але цей текст я якось-таки переклав. І йшлося в ньому про те, що якийсь представник влади шукає помічників для поліцейського рейду, аби викрити та виловити банду неповнолітніх злочинців, які нібито геть знахабніли й безкарно грабували місцевих жителів. Нагорода — п'ять срібних монет.

 Сума! Ну, принаймні для мене. Ловити молодняк із моїми непрокачаними характеристиками — справа невдячна, але, можливо, нас просто поставлять у загороджувальний загін? Треба дізнатися.

 Місцевий представник влади перебував просто тут, неподалік. Він тулився в маленькій комірчині два на три метри. Сейф, стіл, два стільці, підвісний вентилятор. Працюючий. Грати на єдиному, запиленому вікні, яке заледве пропускало тьмяне світло, — ось і все облаштування.

 Під дверима управи вже товпилося з десяток людей, і жоден із них не мав жодного спецспорядження. Одягнені в казна-що і, судячи з усього, всі місцеві, безсистемні.

 Побачивши, що я наближаюся до гурту, представник правопорядку, або просто інспектор Блок, як він віднині просив себе називати, негайно рушив мені назустріч. Люди навколо перестали базікати й повитріщалися на нас.

 — Ого, невже шановний...

 — Еех!

 — Не поспішай зітхати, нічого ще...

 — Це ім'я! Еех! — серед натовпу прокотилися смішки.

 — Гм... Вибачте. Невже, шановний Еех, ви вирішили допомогти місцевій владі у відновленні правопорядку?

 — Як і належить кожному законослухняному громадянину. Адже порядок — це запорука достатку. І я обома руками за процвітання нашого міста.

 — Як ви гарно сказали! — Блок заплескав у долоні. Інші, плескаючи хто як уміє, підтримали його. — Так чудернацько може висловлюватися тільки наш місцевий мудрець Соломон. Розумний, але неймовірно капосний і сварливий старий пройдисвіт.

 «І нащо наговорювати — нормальний дід, он як гарно з ним посиділи, — подумав я. — Наступного разу, коли в мене з'являться гроші, мабуть, візьму з собою пляшку чогось міцненького. Ще й не так посидимо...» — а вголос промовив:

 — Як то кажуть, не судіть — і не судимі будете! Нормальний дід, просто дістали всі його... напевне! То який план, начальнику?

 Дзинь! Мені знову додали два бали до інтелекту. Цікаво, за що? За те, що я захищав діда, чи за те, що хотів проставитися? Якщо останнє, то мені потрібно терміново, щойно закінчу свої справи, виконати задумане.

 План із вилову місцевих безпритульних дітей виявився гранично простим. Спостерігач повідомив, що вони щойно зібралися всі разом, і якщо назбирається необхідна кількість людей, то можна вже й вирушати. А я, як виявилося, був саме тією «необхідною кількістю», тож ми без зволікань відразу вирушили на полювання.

 Пройшовши ринкову площу, увесь натовп, і я серед них, заглибився в лабіринт вулиць і провулків. Про всяк випадок вирішив відстежувати наш маршрут по віртуальній карті. І чим далі ми йшли у напрямку, вказаному інспектором, тим безлюднішими ставали вулиці, і тим частіше нам зустрічалися підозрілі особи з натягнутими на очі кашкетами та високо піднятими комірами курток. Побачивши наш гурт, місцеві жителі намагалися перейти на інший бік або кидалися до найближчого під'їзду чи провулка.

 З будинками та сама історія. Чим далі просувалися, тим більше занурювалися в міські нетрі. Повністю зруйнованих не було, але, судячи з розбитих вікон та віконниць, що хиталися на протягах, жилими вони теж не здавалися.

 — Деякий час тому стався прорив інфікованих, — тихо заговорив Блок. — Багато людей загинуло, поки вулиці розчищали від мертвих. Відтоді тут мало хто селиться. Погана слава... так би мовити. А наші злодії — це діти вбитих або навернених, і також убитих, місцевих жителів. Тих, кого знайшли одразу, усиновили, а кого віддали в дитячий будинок. А деякі поховалися — дрібні ж, не відразу помітиш, — тому виживають як можуть. Ну ось і все — прийшли!

 Зупинилися біля звичайної триповерхової будівлі, яка, судячи з фасаду, була нежитловою. Казна-звідки з'явився непоказний чоловічок у кепці й, попри теплу погоду, у потертому пальті. Він відразу ж підійшов до начальника і, коли той нахилився, щось прошепотів йому на вухо. Вислухавши «доповідь», Блок випростався, покрутив вусами і почав роздавати вказівки:

 — Ну що ж, усі, хто нам потрібні, зібралися в цьому будинку. Я з трьома товаришами заходжу, і ми гнатимемо їх на вас. Решта виходів заблоковані. Кількість підлітків відповідає нашій, тож на кожного знайдеться по одному. Якщо хтось пропустить або не наздожене, нагороди не отримає. Не бити, не калічити і тим паче не стріляти... все ж таки діти. Ну ось і все — поїхали.