Розділ четвертий

 Хоча як це — не знаю куди... Після такого розкішного об’їдалова зіграли природні потреби. Спочатку я було подумав, що раз у світі Терри відбуваються такі надскладні ігрові процеси, то і з "цим" все добре. Але ні, ні фіга не добре... припекло! Та ще й так, що хоч за ріг забігай. Та тільки он скільки народу... хтось просто гуляє, хтось бігає у справах. І ніхто нікуди не забігає. Цікаво, чи є у них тут громадські туалети? Але якщо подумати, то як є громадські лазні — значить, обов'язково повинні бути заклади і такого профілю.

 Здогадався розгорнути віртуальну карту міста. Стоячи біля стіни, щоб нікому не заважати, і трохи переступаючи з ноги на ногу, почав її вивчати. Як зменшувати й збільшувати — розібрався відразу. Мало того, при великому збільшенні на карті з'являлося все більше деталей. На кшталт назв вулиць, номерів будинків, назв майстерень і магазинів, а також короткий опис: хто, що і де. Наприклад: магазин «Соконами» — зброя, обладунки, продаж, купівля, ремонт, оцінка.

 У цьому місті є все — від А і до кінця. А ось будівлі під назвою «туалет» не видно. Або я погано шукаю. Вирішив піти на ярмаркову площу, яка, судячи з карти, знаходиться всього в трьох кварталах від мого нинішнього місця розташування. Можливо, щось вийде. Сказано — зроблено.

 Дійшов швидко. А як інакше... адже такий стимул. Сама площа не здивувала. Все як скрізь. Розміром з футбольне поле, рясно заставлене критими навісами, прилавками. У всіх будинках навколо на перших поверхах — суцільні магазини, майстерні, крамнички. Навіть помітив вивіску з назвою — ломбард. Напевно, наші системні поступово ведуть місцеву цивілізацію шляхом прогресу. Тож напевне вже по-любому могли додуматись до туалетів. До того ж, на віртуальній карті міста я знайшов ще одну карту — додаткову, карту каналізації. З ходами, переходами, які навіть виходять за межі міста, ще й семирівневу.

 Тому, якщо вже є така величезна мегаканалізація, то чому б десь на поверхні не бути однісінькому крихітному туалетові.

 Озирнувшись, біля одного з будинків помітив якогось дідуся, що безтурботно сидів собі на старому ослінчику під стіною і курив люльку. Близько вісімдесяти років, з густою-прегустою і зовсім сивою бородою. Він задоволено мружився, гріючись на сонечку, і знову й знову пускав у повітря клуби сизого, як і його борода, диму.

 "О! Пенсіонер!" — подумав я. А така публіка завжди знає все про всіх і про все. От і запитаю у нього.

 .— Здоров, діду! Не підкажете, а де тут туалет?

 Повисла хвилинна пауза. Або дід якийсь глухий попався, або вже «той» — старечий маразм. От не пощастило, треба шукати ще когось.

 У цей час, поки я почав шукати очима чергового «всезнайку», дідо «відвис». Вийняв люльку з рота, подивився на мене примруженим поглядом і вказав рукою на табличку над його головою, прибиту до стіни. Я якось навіть і не звернув на неї уваги, бо шукав зовсім іншу табличку.

 «Мудрець Соломон»

 «Хто шукає, той завжди знайде»

 Сповіщалося на табличці. У цьому місті, здається, не дуже мудрують із назвами. Якщо мудрець — то Соломон, якщо ж шахрай — то це обов'язково буде Варавва. Але мені все одно, хоч Волан-де-Мортом назвись. Але те, що мудра людина, — це добре. Може, в мудрості своїй вкаже мені на потрібне місце або на шлях істинний направить — хай назве це як йому заманеться, лише б доправив куди потрібно. А то мені вже терпець уривається.

 — Ти що, бовдур! Хоч і системний. Хіба не бачиш, з ким розмовляєш і про що питаєш! Люди шукають у мене правди й сенсу життя, а ти смієш питати про такі речі, які б нікому навіть у голову не прийшло подумати, не кажучи вже про те, щоб вголос промовити в моїй присутності — тому що за святотатство вважатимуть!

 Старий начебто прийшов до тями і давай лаяти мене ні за що ні про що перед усім чесним людом. В ході цього монологу я також дізнався, що сонце не так світить, вітер дме не в той бік, дощі падають не в тому місці, а навколо нас одні наркомани та повії.

 — Діду! Гей, діду! — перебив я його. — Ти якщо не покажеш мені у своїй мудрості, де туалет, то я, на відміну від тебе, мудрити не стану і навалю купу прямо тут, біля тебе. Як тобі буде з таким сусідством? А водночас і істину людям відкрию... хто шукає.

 — Що ще за істина така? — здивувався дід, забувши навіть пихнути люлькою.

 — А та, що лайно і мудрість — не сусіди!

 — Ох ти ж, як добре сказав! — вигукнув дідусь, ляснувши долонями по колінах.

 І навіть схопився зі свого місця. А дід, виявляється, нічого — спритний. Для свого віку живчик ще той, та на ньому ще орати можна, а він, хитрий, в мудреці пішов, щоб не працювати, напевно. Бачив я таких спритників часто-густо. Один недолік — конкуренція у них занадто велика.

 — Може, ти ще знаєш, у чому сенс життя? — продовжив він, обходячи мене по колу.

 — А що там знати. Звичайно, знаю, — у мене в животі почало щось поколювати.

 — Ану скажи!

 — Сенс життя в тому, що воно закінчується!

 — Та ти що? — видихнув він, знову присідаючи.

 — Коротше! Ну тебе, діду, з твоєю філософією. Пішов я, а точніше — побіг. Сам якось знайду. Може...   — Гей, хлопче! Біжи он туди. Між лудильником і склярем бачиш прохід — там те, що ти шукаєш. А опісля повертайся. Побалакаємо.

 — Дякую! — крикнув я на бігу.

 Добіг. Встиг. Здивувався. Громадський туалет виявився напрочуд чистим, доглянутим, а головне — сучасним. Кабінки з дверима, пісуарами, умивальниками, стоками для води, і, о диво… туалетний папір! Та ще й із запахом. Крім того, вхід і вихід — безплатний.

 Так, звичайно, все трохи стилізовано під старовину. Якщо добре придивитися, то технічно не все так уже й ідеально підігнано і зроблено. Та едрить напополам — ТУАЛЕТНИЙ ПАПІР!

 Мій найбільший страх, що доведеться підтиратися соломою або, як у Стародавньому Римі, палицею, загорнутою в тканину, яку змочували в морській воді. Однією на всіх. Вже уявляв, як знову біжу в громадську лазню, щоб помити дупу... а тут такий приємний сюрприз. Як дізнаюся, хто впровадив все це в життя міста, і якщо він ще буде живий — проставлюся.