Частина 2

 Я рішуче ступив до крамниці, перестрибнувши через сходи й, схопившись за ручку, потягнув двері до себе. Старі, пошарпані, але ще дуже міцні, злегка риплячи незмащеними завісами, вони легко відчинялися, і я, зігнувши голову через низьку перемичку, ступив усередину. Мій прихід супроводжувався дзвоником, який пролунав десь у глибині крамниці. Хоча в цьому не було потреби, тому що сам власник магазину (ну, то я так подумав) стояв біля вікна і спостерігав за вулицею.

 Дядько Ау вже немолодий, за шістдесят, але все ще досить жвавий. Лисий, з нальотом сивого волосся, що стирчало над вухами, гачкуватий ніс, сиві вуса. Невисокого зросту, худорлявий, в жилеті на підкладці з хутра і потертих штанях. Та-а-ак... іміджем успішного бізнесмена, тобто крамаря, тут навіть і не пахне.

 Та й сам магазин не викликав захоплення. Майже весь простір займали стелажі з різноманітним мотлохом. Побачити що-небудь конкретне навряд чи можливо через погане освітлення, яке випромінює єдина лампа, що самотньо звисає зі стелі. У передній частині всього цього стояв довгий стіл — прилавок зі старовинною дерев'яною рахівницею та касовим апаратом з ручкою, як у п'ятдесятих роках.

 — Еге ж! — протягнув я, озираючись навколо. — Андеграунд — як є. Доброго здоров'я, господарю, бачу, торгівля йде повним ходом.

 — І тобі не хворіти, хлопче. А торгівля... Ну, якщо йде, то ставай в чергу. Що бажаєш? Може, у нас і є, але якщо ні, то знайдемо. А якщо не знайдемо, то порадимо, де це може бути. Як до тебе звертатися? 

 — А ви що, шановний, з усіма покупцями знайомитесь?

 — Та ні, бо знаю майже всіх у цьому місті. Лишень бачив через вікно, як ти з Івлінкою спілкувався, і як цілував перед усім чесним народом, нікого не соромлячись. Вона, до речі, моя далека родичка. Звичайно, я хочу знати, що за хлопака залицяється до сироти. Адже, дивлячись на тебе і твої рвані штани, нічого хорошого на думку не спадає. Щоб ще чогось лихого не надумав вчинити з дитиною. Ти дивись мені, хлопче...

 — Дивись на що... як ти, дядечку, незабаром помреш від старості? — пожартував я.

 — Можливо, — спокійно сказав старий, дістаючи з-під прилавка двоствольну рушницю з обрізаним стволом і прикладом... та обережно поклав її на стіл.

 — Ну, я прямо в західний вестерн потрапив... до таверни дядечка Ау, — я підняв руки перед собою, долонями вперед. — А з якого дива така занепокоєність дівчиною, яка навіть не зайшла до вас, вельмишановний дядьку з рушницею, привітатися? Може, через свій вік та катаракту, що його супроводжує, ви помилилися і прийняли чужу небогу за свою? Чи, може, у вас деменція або на старості років «дах» почав протікати, і ви записуєте кожну зустрічну людину в родичі? Як же ви тоді не впізнали свого єдинокровного племінника? Алло! Дядьку! Це я, твій улюблений племінник, якого ти вже ні хріна не пам’ятаєш! Я прийшов у гості, дай мені трохи грошей!

 — А дві гарячі оливки в лоб, любий племінничку, ти часом не хочеш отримати? — він ніби випадково поклав руку на зброю. — Раз я кажу, що ми родичі, то так воно і є, і з моїм «дахом» все добре. А не зайшла вона... Тому що посварилися колись... Та це не означає, що я дозволю її ображати. Знаючи вашого системного брата, де багато таких, хто любить познущатися з нас, місцевих жителів, а ще й, на біду, може десь нишком затягти в своє лігво якусь дівчину, зґвалтувати, а потім викинути як сміття. Ми ж для вас ці... Як їх... «НПС», «боти», гра... Перезапишемося!

 — Оце так! Як же тут все запущено. Зайшов, називається, по хлібчик... Дивишся, до кінця дня мене ще за групове зґвалтування пристрелять, — похитав я головою. — Дядьку, я її лише жартома в щічку поцілував, бо ми заприятелювали й вона провела мене до вашої крамниці, порадивши як не надто дорогу і де все є. А ви мене вже вбивати зібралися. Якщо ви з кожним покупцем так, то й не дивно, що сюди ніхто навіть не заглядає.

 — Гаразд, хлопче, вибач дядечкові, якщо щось не те... — знітився він, ховаючи зброю під прилавок. — Можливо, я справді трохи того... перегнув, як то кажуть. Просто не все йшло гладко в моєму житті з вашим системним братом, тому подекуди зриваюся.

 — Та ні, які образи, у тебе ще нічого. Он я якось в бібліотеку зайшов, так там заявили: якщо вчасно книжку про колобка не поверну, вони мені очі шилом повиколюють, а ту книжку мені в…

 — Добре, добре! Таки добряче зайвого нагородив, вибачаюся ще раз. Але ти на себе збоку поглянь. Викапаний душогуб, ще й з тих пропащих, що на наркоті сидять…

 — А чого це одразу пропащий, та ще й наркоман? Ти, старий, не суди по штанях... До речі, про штани! Я б хотів якийсь одяг... Щоб це було дешево і практично.

 — Поки що я можу запропонувати лише звичайний одяг, без параметрів, бо на інший у тебе наразі немає грошей.

 — А з чого ви взяли, що немає?

 — А що, є?

 — Ні. Але...

 — Отож-бо.— Сандалії, літні, міцні — п'ятнадцять мідяків. Штани... хороші, без дірок, з ременем — двадцять два мідяки. Футболка, майже нова, бавовна, не спітнієш — за вісімнадцять віддам. На цьому поки все. А потім, гляди, якісь корисні речі з мертвих упадуть або раптом розбагатієш... то приходь до мене, може, буде щось корисне.

 — А-а...

 — Для зброї також є кулі 44-го калібру. Дам десяток по півтора мідяка за штуку.

 — І-і...

 — Відкрий у віртуалі «торгівлю» — скину детальну карту міста та його околиць, а також мапу підземних каналізаційних ходів, знадобиться. Мало у кого така є, а вартує лише десять мідяків. І моя тобі порада — поки намагайся на стіну не лізти й тим паче на прориви. Ти стрілок ближнього бою, судячи зі зброї. І таким хлопцям там робити без хорошої броні та прокачаного захисту нічого. Ти краще місяць-два побігай по місту, виконуй дрібні доручення, збирай гроші хоча б на фіолетовий шмот і рости за рівнями. А потім, дивись, і на інфікованих можна сходити.

 — Ой-йой! Я ж про спідню білизну забув. Сподіваюся, ви вже додумалися до трусів?