Частина 1

 — Еех!

 — Згадав щось неприємне, що зітхаєш? Сподіваюсь, не я причина прикрих спогадів? Чи просто не хочеш своє ім’я сказати? Так я і не наполягаю.

 — Це і є моє ім’я, — я вже трохи почав нервувати через вічні дурні питання про дурне ім’я.

 — «Це» — це яке?

 — Нам ще далеко?

 — Та ні, вже майже поруч. А ти що, образився? — Іві аж ходу збавила, заглядаючи мені в обличчя, напевно, щоб розгадати емоції, які на цей момент відображалися на ньому. — Так ти не думай ображатися, я просто завжди така: як щось ляпну, потім тиждень шкодую про сказане.

 — А чого лише тиждень? — запитав я.

 — Чого лише тиждень? — перепитала мала і при цьому глибоко замислилася, а за секунду підняла на мене здивовані великі карі очі й вигукнула:

 — Ой, а я й сама не знаю, чого так сказала! От бачиш, я ж казала, що іноді й сама не розумію, що верзу. Так ти все ще ображаєшся на мене?

 — З чого ти раптом узяла, що я на тебе ображаюся? Ти мені навіть почала подобатись, — видав я, щоб хоч трохи втішити малу, яка з якогось переляку вбила собі в голову, ніби я на неї ображаюся.

 — Ой! Справді?! — від моїх слів вона аж стрепенулася і раптово почервоніла, як стиглий помідор, а потім, піднявши підборіддя в мій бік, дорікнула: — А як же те, що в мене довгий язик, та ще й без грудей? З чого б це після таких слів я раптом почала подобатись?

 — Дивно, але я не пам’ятаю, аби таке казав. Ти, напевне, щось собі вигадала, бо якщо я не пам'ятаю такої розмови, значить, її й не було.

 — Як це — не було?! Що значить — вигадала?.. Це всього лиш дві хвилини тому говорилося! А ще про те, що язик без кісток! — обурилася Іві.

 — Так? Значить, я просто забув. Сама ж казала, що я вже старий. То маю право на склероз чи ні?

 — Ага, а те, що я сказала, нібито ти старий, це ти добре запам’ятав. Хоча я мала на увазі нашу різницю у віці, а не те, що ти дідусь. От!

 — Що, що? Говори голосніше, я нічого не чую!

 — Ну, все! Ну досить уже ображатися. Пробач мені. Хочеш, я покажу тобі місто просто так? Воно дуже гарне, особливо в центрі, навіть попри те, що вже котрий рік іде війна з інфікованими.

 — Натякаєш на побачення?

 — Ще чого не вистачало! Просто в нашому місті дуже гостинні люди, а для новачків екскурсії безкоштовні. Тільки ти вмийся і переодягнися — такий симпатичний хлопець не може ходити як нечупара. Чув вислів: «В людині все має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки»?

 — Здуріти! Ти ще й класиків цитуєш... Хто ти, Іві?

 — Просто дівчинка. Нам сюди...

 Поки розмовляли, ми звернули за якусь будівлю й опинилися перед входом у місто. Так, саме — вхід, просто отвір у стіні не вище чоловічого зросту, де за шириною двоє навряд чи розминулися б. Люди зрідка заходили або виходили з нього, переважно з порожніми руками. Значить, головні ворота з їхніми стулками та іншими середньовічними атрибутами були десь в іншому місці. Але якщо цей шлях коротший і швидший, то на біса мені здалися ті ворота, ще встигну намилуватися історичними пам’ятками. Дівчина, не замислюючись, пірнула в отвір, ну а я — за нею. Прохід розтягнувся метрів на шість, мабуть, на всю ширину стіни... Нічого собі стіночка! Яка ж, цікаво, тоді завширшки зовнішня стіна?

 Вийшовши на вулицю, ми знову опинилися на широкому пустирі. Цей бік стіни, як і зовнішній, також підпирали різноманітні будівлі — від повноцінних майстерень до простих критих сараїв. А потім... Мабуть, я потрапив до музею. Музею важкої та легкої артилерійської зброї всіх часів і народів.

 Тут було стільки всього... Куди не глянь, ліворуч і праворуч, стояла величезна кількість гармат і кулеметів усіх розмірів та калібрів. Були зенітні установки й навіть система ППО... Я бачив одну точнісінько таку саму по телевізору. Тут новітні артилерійські системи з автонаведенням і автоматичною подачею снарядів мирно співіснували зі старовинними мортирами, що стріляли чавунними ядрами. Суть такого сусідства мене дещо здивувала: в чому гарматні ядра могли конкурувати зі 155-міліметровими снарядами? Дивно.

 Але на цьому дива не закінчилися. Мені на очі потрапила спарена зенітна установка з місцем для навідника на обертовій платформі. І прямо поруч із нею кілька людей чи то демонтували, чи, навпаки, збирали стародавню стрілометну машину на важелях. А вдалині вгадувалися обриси величезної балісти.

 І всю цю техніку кудись тягли, розбирали, чистили, міняли деталі, ремонтували, змащували чи вантажили. Одні агрегати на лебідках і підйомниках зі свистом і гудінням тягнули вгору, інші — опускали вниз. Гуркіт і гомін стояли такі, що можна було оглухнути.

 Мені стало цікаво, о котрій годині все ЦЕ стріляло під час нічної битви. Мабуть, ще до того, як я з'явився. Напевно, від комбінованого залпу такої кількості гармат, та ще й одночасного, здригалася земля. За стінами все мало горіти й рватися на шматки. Як шкода... пропустив таке видовище. Та, мабуть, подібних залпів на мій вік вистачить із головою. Ще й набридне.

 Неймовірно захотілося тут потусуватися, подивитися, порозпитувати, що й до чого, але мій гід вперто йшла вперед, навіть не думаючи зупинятися. А оскільки саме я найняв її для конкретної справи, вибору не було — доводилося поспішати слідом. Хоча, з іншого боку, навряд чи хтось захоче відкритися чоловікові в самих лише рваних штанях. Ще, не дай боже, вистрілять у мене гарматним ядром для профілактики, щоб не кортіло...

 Тим часом ми з Івілі перетнули пустир і опинилися біля третьої кам'яної стіни. Ця вже була невисокою (ну, порівняно з двома першими) — від сили метрів чотири або п'ять. У ній я таки побачив ворота, щоправда, звичайні, з хвірткою. Зате вони були настільки масивними, міцними й суцільно вкритими залізними пластинами, що за надійністю мало чим поступалися самим стінам. Перед воротами облаштували блокпост, який складався з півтораметрових залізобетонних блоків та кулеметних гнізд на рівні людського зросту, обкладених мішками з піском.