Розділ третій

 Теж мені, модель від кутюр! Хоча, з іншого боку, одягтися в щось більш загальноприйняте таки варто. Тим більше, що й у кишені завівся який-не-який дріб’язок. Хоча поки що невідомо, які тут розцінки, може, грошей у мене лише на хот-дог. Потрібно терміново шукати магазин, ну або його аналог.

 Пройшовши добру сотню метрів і не побачивши в стінах жодного проходу — ні праворуч, ні ліворуч, я вирішив запитати про них у першого-ліпшого перехожого. Але втомлений після нічного бою народ ходив з такими похмурими й незадоволеними обличчями, що я не наважувався нікого зупинити зі своїми випитуваннями, щоб не бути посланим кудись не туди, куди мені потрібно.

 На щастя, почали з'являтися й інші... в простому одязі, навантажені різноманітним начинням і сумками з чимось. Якщо перші були суцільно воїнами, магами та лучниками, то другі — простішими людьми: майстрами, ремісниками, крамарями й різноробами. Вони з'явилися з нізвідки й заповнили практично весь простір. Забігали, немов мурахи, всі були зайняті, всі щось несли, тягли, волочили, стукали клевцем, дзвеніли пили, було чути стукіт молота по ковадлу. Також було багато возів, в які замість тварин запрягали самих місцевих жителів, по двоє. Вони підкочувалися до куп трупів або до сміття, а інша пара хлопів починала вантажити те, що лежало на землі, у візки. Ті, хто виносив трупи, були озброєні. Напевно, часто траплялося, що чергового мертвяка не помітили й не добили, тому страхувалися. На обличчі всі були в масках та респіраторах, бо запах ж звісно, нікуди не подівся.

 Будівлі під маленькою стіною виявилися справжніми майстернями, в яких можливо було відшукати всі професії та послуги, які потрібні захисникам стіни, а також самій стіні. Напевно, в деяких місцях вона була пошкоджена, оскільки з'явилися вози, але вже запряжені чи то волами, чи то биками — незрозуміло, видно тільки, що вони з породи корів. Таким чином, повільно, але впевнено вони тягнули вантаж, що складався з цегли, тесаних каменів і мішків з порошком, схожим на цемент, у супроводі каменярів і будівельників, що несли свої інструменти на плечах і в руках. Із зовнішньої стіни, назустріч їм, вже почали спускати дерев'яні помости на лебідках, що кріпилися мотузяними канатами. На них робітники акуратно складали те, що вивантажували з возів, потім під свист помости повільно тягнулися вгору. А розвантажені вози поступилися місцем повним. Самі робітники і майстри підіймалися по кам'яних сходах, вимуруваних в стіні, що вели до самого верху. Та що цікаво, завширшки вони були не більше метра і абсолютно без жодних перил! А це, уявіть собі, сходи, що ведуть на висоту п'ятнадцять метрів, без будь-яких засобів безпеки, і люди йдуть собі абсолютно спокійно, без напруги, ніби так і повинно бути. Не інакше як самогубці.

 Напевно, сам я б туди добровільно не поліз ні за яке бабло, а якби й наважився, то притиснувся б до стіни і поповз рачки.

 Поки я оглядав довкілля, народу набігло — не проштовхнутися. І знову дилема: мені потрібно запитати у когось, як знайти магазин одягу, але я досі не наважуюся відволікати людей від роботи. Дивлюся, як вони діловито снують, навіть очей не підіймають. Але так м’ятися можна і до самого вечора. Усе, годі соромитись, не прищавий підліток же.

 До речі, про підлітків... Здається, біля одного з лабазів стирчить якийсь хлопець, і схоже на те, що він нічим не зайнятий. От і знайду йому заняття, нічого сидіти без діла, коли інші важко працюють. Прийнявши рішення, відразу ж рушив до цілі, працюючи ліктями, проштовхуючись крізь натовп і намагаючись не випустити з уваги біляву голову підлітка. Я навіть задихався, поки зумів дістатися до місця призначення. А це лише пара десятків метрів. Добре, що пацанчик нікуди не поспішає, бо поки я пробивався до нього, пару разів довелося розвертатися і сваритися з незадоволеними, випадково відштовхнутими мною людьми. Але все добре — дістався. Зупинившись, я про всяк випадок** поклав руку йому на плече, раптом той, щось собі надумавши, кудись рвоне.

 — Ей! Натуральний блондине, не підкажеш, як пройти до бібліотеки? — гукнув я хлопцеві й відразу відчув, як його плече здригнулося від мого дотику.

 Той повільно повернувся і... виявився дівчиною. Зовсім молоденькою і досить-таки привабливою, з ляльковим личком і пухкими губками.

 — Взагалі-то, блондинка! — відповіла вона дзвінким дівочим голосом. — Я дівчинка, якщо ти не бачиш... І порівнювати мене з хлопчиком якось ну дуже негарно...

 Я оглянув її повністю: коротко стрижене волосся, одягнена в широкі штани, зверху накидка, схожа на халат, але з капюшоном, ще й на пару розмірів більша. Як можна зрозуміти, хлопчик це чи дівчинка... тим більше ззаду... ще й здалеку.

 — А те, що грудей немає... Так, мені лише шістнадцять. Ще виростуть! — зухвало сказала мала, по-своєму трактуючи мій погляд.

 — Напевно, — підтримав я її, — якщо поливати будеш.

 — Навіщо поливати? Невже допомагає? А чим поливати? І до яких розмірів вони зазвичай виростають? У тебе є рецепт, чи, може, саме зілля? За скільки продаєш?

 От завелася! Як же їй потрібні ті груди, аж страшно! Я ж то просто пожартував.

 Груди — це, звичайно, добре. Але на цей момент мене цікавить зовсім інше. Тим більше, що потрібно терміново міняти тематику, інакше зараз добалакаємося. Ще в сексизмі звинуватять.

 — Краще підкажи, де я можу знайти магазин одягу, або крамницю, або хоча б кіоск? І краще, щоб там було ще щось на продаж, аби не бігати всім містом, — змінив я тему.

 — А «ще щось» — це що?

 — Ну, що-що... Скажімо, взуття, одяг або набої — ну, все таке. Зрозуміла?

 — Зрозуміла, зрозуміла! Хоча пояснюєш ти як абориген якийсь. — А я-то думав, що це вони аборигени, а виявилося, сам такий. — А що, до бібліотеки тобі вже не потрібно?

 — Плани змінилися, — подумав я, — як же вона все добре пам’ятає. — Але є ще одне. У мене не так багато грошей... Тож магазин бажано знайти не надто дорогий.

 — А то ніби по тобі не видно. На багатого ну ніяк не тягнеш, хоча й на бідного теж не дуже — у тих принаймні є нормальні штани і сорочка. Загалом — жебрак як є. І якщо у тебе є з собою гроші, я навіть не хочу знати, де ти їх зберігаєш.