Частина 2

 З п'ятнадцятиметрової висоти стіни щось раптом із протяжним виттям пролетіло і, впавши на землю з глухим звуком, втиснулося в ґрунт і замовкло. Я так і не зрозумів, що то було: людина чи якась інша істота. Вже збирався відвернутися та покликати жінку, яка проходила повз із важкою сумкою, аж раптом «щось», що щойно гепнулося з висоти п'ятиповерхівки, жваво підскочило і, як ні в чому не бувало, кинулося до людей. Ті, своєю чергою, з криками та зойками почали розбігатися врізнобіч.

 Простір, і досі не надто людний, миттєво спорожнів, ніби тут нікого ніколи й не було. Залишилися тільки я і Сьома, який лежав і скиглив. І за законом підлості це «щось», не знайшовши нікого, кому можна було б поскаржитися на відбиті легені, помчало в наш бік. Та так швидко, що в мене склалося враження, ніби його хтось ззаду підганяє.

 На якусь мить я розгубився: у світлі чи то місяця, чи то ліхтарів з'явилася спотворена морда з блідо-молочними очима. Створіння неслося прямо на мене, а роззявлена зубата паща взагалі ввела в ступор.

 — Чого ти завмер, виродку! Він же нас зараз схарчить! Стріляй! — крикнув Сьома, відповзаючи до будівель.

 Внутрішньо струснувшись і оговтавшись, я зціпив зуби й, піднявши зброю обома руками, прицілився. (Так, дивитися на мерця, що біжить у твій бік у фільмі, і бачити його наживо — це абсолютно різні речі). Але, хоч і тремтячими від страху руками, я все ж таки стріляю, цілячись у голову. Дивився фільми — знаю. Але, мабуть, дистанція була занадто велика для моїх навичок — метрів десять, та й точність майже нульова. Влучив тільки в плече. Ну, принаймні хоч так. Але «хоч так» не спрацювало. Мрець злегка здригнувся, та не зупинився ні на мить.

 Другий постріл у груди — теж не те. Потворі хоч би хни. Так, я мажу як останній невдаха, але й ви мене зрозумійте: виродок рухається з такою нещадною незворотністю, а мені так страшно, що здається — ще трохи, і почну робити в штани стоячи.

 — Цілься в голову, дебіле! Останній патрон! — як різаний заволав Сьома.

 І на це була причина. Мрець уже був майже поруч із ним, готовий вгризтися в свіжу людську плоть. Це десь за два метри від мене — неприпустимо промахнутися.

 Серце калатає, як молотом об ковадло, очі чомусь почали сльозитися, руки не перестають тремтіти. Усе це, напевно, паніка від неминучої смерті. Здається, що раз уже ніби помер, то вдруге це мало б увійти у звичку... Але бути з'їденим живцем — це не та смерть, якої хочеться. А якщо я промахнуся зараз, то загину, пошматований чудовиськом.

 І раптом закралася підла думка... А може, останній патрон — собі в голову? Себе я порішу в будь-якому випадку швидко і ефективно. Та ну на! Геть, мерзенна! Всіх вб’ю — один залишуся!

 Промайнули і зникли думки. Руки з револьвером, уже було опущені (у прямому і переносному значенні), рішуче піднялися — і грянув грім, а точніше — постріл...

 Куля влучила прямо в око мерця. Він був зовсім поруч, напевно, тому я так влучно поцілив. Мій перший трофей у цьому світі! А те, що трясе всього, як під електричним струмом — дурниця, адреналін.

 — А я вже було подумав — усе, з'їдять Сьому, — він хихикнув, напрочуд швидко оговтавшись від таких потрясінь.

 Звичайно, він усе ще притискав поранену руку до себе, час від часу кривляючись. Але вже робив слабкі спроби звестися на ноги, попри прострелену кінцівку. Якось підозріло швидко він оговтується. Ну, тут одне з двох: або бандюган теж «системний», або я чогось не знаю на своє нещастя. Патронів — нуль.

 — Ай молодець, системний, врятував мене. Тому помреш ти швидко і легко, — дядько хижо посміхнувся, дістаючи з-за пояса досить солідний ніж, схожий на фінку. — У тебе закінчилися кулі, а твої навички, якими тобі вдалося від мене втекти, ще на перезарядці. Отже, ставай на коліна, спритнику, я тебе різати буду.

 — Як кажуть у народі — та пішов ти! — я презирливо чвиркнув крізь зуби.

 Давай, урко, поріжемося трохи! Я теж дещо знаю про ножовий бій, причому не з системи, а з життя.

 Сьома, хвацько крутячи фінку пальцями правої руки й раз по раз перехоплюючи лезо то прямим, то зворотним хватом, почав повільно кружляти навколо мене. Я перехопив свій револьвер за дуло, перетворивши його на важкий кийок — удар таким по голові точно залишив би чималу діру — і почав розмахувати ним перед ворогом, не підпускаючи близько. Бандюган не змусив себе чекати й одразу напав. Обманний рух знизу, потім різкий випад і круговий удар справа наліво прямо в шию. Зробив він це так швидко й ефективно, що я ледь встиг зреагувати... 

 Права рука все ще попереду разом із марним револьвером, лівою — при такому темпі, навіть не уявляю, як діяти, проте встигаю ухвалити єдине правильне рішення й відхиляю корпус назад, пропускаючи лезо перед самим носом. Останній рух урятував мені життя — ніж пролетів повз, лише злегка подряпавши чоло. І цієї ж миті, ловлячи ворога на протиході, я своєю лівою рукою наотмаш вгатив по його бойовому передпліччю, скеровуючи руку за інерцією далі по дузі. Закручений власним шаленим випадом, Сьома просто не встиг загальмувати: під дією мого поштовху його рука різко склалася в лікті, і за інерцією кругового удару фінка з чавканням увійшла йому прямо в горлянку — майже по саме руків'я.

 На все це вистачило трьох секунд. Сьома, не випускаючи ножа, впав на спину з витріщеними очима, більше не подаючи ознак життя. Мене ледь не вирвало прямо на місці. Ну, як не вирвало... позиви були, але шлунок був порожнім.

 Потроху оговтавшись від шоку і озирнувшись, я помітив біля мертвого зомбі пару монет і кулю, начебто мого калібру. Ну, а я людина не горда — можу й нахилитися, щоб підняти таке добро. Куля дійсно виявилася «моєю», увійшла в барабан як влита. Монети я теж хотів так само легко закинути в кишеню, але раптом згадав, що кишень немає. Як і штанів. Довелося «мародерити», хоча, за словами покійного Семена, за це могли світити якісь проблеми. З зомбі нічого було брати — все гниле і в дірках. Тому жертвою мародерства став той самий бідолаха Сьома. На свій сором, мені довелося стягнути з нього спортивні штани і натягнути на себе — хоч і брудні, але цілі. Майже.