Розділ другий

 Так, цікаві балачки балакаються, у той час коли мною вертить у темряві, як білизною в пральній машині. Але недовго довелося обурюватися...

 Бо знову — спалах світла, хвилини болю, і я відчуваю, як падаю. Вдаряюся об землю, але не об асфальт і не об каміння, що вже добре. Потім — судомний подих, і я розплющую очі.

 — Чорти забирай! Щоб мене!.. — але відразу ж закриваю рота, щоб не наврочити. Адже мене вже забрали...

 Неподалік, метрів за п'ятдесят або трохи більше, височіє фортечна стіна. Височенна — на око десь із п'ятиповерховий будинок. По всьому простору між мною і стіною бігають люди. Переважно без зайвих розмов, цілеспрямовано до муру. Звідти рідко хто повертається — тільки ті, кого несуть на ношах або тягнуть на плечах. Ну і, звичайно, ті, хто їх тягне. Усе навколо горить і палає, всюди валяються уламки якихось дерев’яних конструкцій, клапті тканини та ще якесь залізяччя. До того ж у повітрі висить запах горілого пластику та якийсь неприємний присмак — чи то тухлих яєць, чи то мертвечини.

 Загалом, «весело» тут. Особливо нагорі, на стіні, де все шуміло, кричало і гуркотіло. І вся ця какофонія звуків супроводжувалася яскравими спалахами світла. Майже як удень... Чому майже? Тому що насправді надворі стояла дуже темна і морошна ніч.

 Стогнучи й хекаючи, немов старий дід, я ледь звівся на ноги. Що головне — здається, без будь-яких наслідків від падіння. Голова не крутилася, ноги згиналися, руки не тремтіли, хоча деякий дискомфорт усе одно відчувався у всьому тілі.

 Про всяк випадок поблимав очима. Крики і шум не стихали. Хоча зі стіни долинали не лише крики, а ще й стрілянина, вибухи, брязкіт металу об метал. Стріляли як поодинокими, так і чергами, а іноді гупало залпами якогось ну дуже великого калібру. У цей час у нічному небі, де літали дивні сіруваті силуети, час від часу яскраво спалахували вогняні «кулі».

 Щось або хтось постійно падало зі стіни: іноді з гуркотом і звуком глухого удару, а іноді з несамовитими криками й вересками, що теж закінчувалися глухим ударом і, як правило, тишею. А чого ще чекати після падіння з «п'ятиповерхівки»? Це десь метрів п'ятнадцять на вигляд — переломом пальчика не відкупишся.

 Зі стіни в повітрі висіли розтяжні троси з підвісними мостами, які вели кудись за мою спину. На них теж вгадувався якийсь рух, судячи з вібрації дерев'яних брусів, прикріплених до мотузок. Простір освітлювався не лише вогнищами та смолоскипами, а й ліхтарями та навіть прожекторами, які своїми променями прорізали темряву. Це означало наявність електрики. Хвала небесам, що не в таку вже й глушину потрапив.

 Я озирнувся. За моєю спиною, метрів за два, стояли дерев'яні будівлі незрозумілого призначення — можливо, майстерні або невеликі склади. А за ними височіла ще одна стіна, можливо, трохи нижча за першу, але теж висока.

 Одним словом, усе зрозуміло! Точніше — не зовсім, але судячи з нещодавньої розмови, яка відбулася в моїй розчавленій машиною голові, я перебуваю на якійсь Террі. Ймовірно, це назва планети. І місто Тайфа розташоване в помаранчевому секторі, який повільно переходить у червоний. А навколо йде війна! Але це якщо не брати до уваги можливість високотехнологічного розіграшу або хворобливого марення розбитого мозку.

 Тепер до реалій. Я стою серед нічної темряви, освітлений вогнями біля фортечної стіни, яку штурмує невідомо хто... Абсолютно голий! Яка несправедливість: помер-то я одягненим. Виходить, затиснули невідомі голоси мій одяг. Напевно, жлоби хотіли хоч чимось компенсувати свої неоціненні навички. Речі, звичайно, не від кутюр, але нові й недешеві. Ех, ну та що вже тепер шкодувати — було й було. Хоч живий залишився, напевно. Правда, чи при здоровому глузді — оце питання.

 Голий не голий, але весь цей час, поки я роззирався на всі боки, роздумуючи що і як, щось важке відтягувало мою праву руку. Чомусь спочатку я не звертав на це уваги, мабуть, перебуваючи в шоці. Але коли підніс її до очей, то мало не ахнув. Мої пальці стискали найсправжнісіньку зброю... а точніше — револьвер Colt Magnum 44-го калібру, барабан на шість патронів. Судячи з усього, вона справжня, бойова і доволі важка. Як уже згадували «голоси», я хоч і не великий стрілок, але свого часу цікавився вогнепальною зброєю з метою придбання. А одного разу, коли був ще юнаком, особисто змайстрував самопал, цілком робочий. Кримінальна ситуація в країні проживання загострювалася, доводилося озброюватися хоча б з метою самозбереження. Я вже придивлявся до Glock-17... Та не пощастило — нещасний випадок.

 «Магнум» — відмінна зброя, суперсмертоносна! На цю мить мінусів всього два... Дуже складно стріляти однією рукою — як то кажуть, ще треба «вміти», а другий мінус випливає з першого: стріляти ж-бо нема чим, револьвер без патронів. А де їх взяти — не написано. Гаразд, відкладемо поки що пошук куль на потім.

 Далі йде наступне: де взяти одяг? І розібратися, що тут і до чого, і як відреагує на голого чоловіка зі зброєю оточення. Діяти потрібно обережно і делікатно, щоб не потрапити в ще більш незручну ситуацію. Раптом це якась масова витівка (як я вже згадував), і дуже багато людей зараз дивляться реаліті-шоу по своїх телевізорах, як ми тут ганьбимося.

 Хоча, з іншого боку, у мене атлетична статура, прес, правда, трохи «підрозпустив», зате мій «пістолет» нормального калібру — знайомі дівчата принаймні не скаржилися.

 І РАПТОМ...

 Ласкаво просимо у світ TERRA, Покликаний! Планета практично повністю вражена епідемією зомбі-вірусу. Вогнища епідемії поширюються і розмножуються. Зараження можливе при укусі або потраплянні на тіло активної вірусної спори, створеної деякими мутованими формами. Покликані імунні до зараження, але смертні внаслідок інших видів впливу. Певна кількість інфікованих із невідомої причини має здатність мутувати в різні форми з різнобічними летальними навичками.

 ТРИ ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ПОКЛИКАНОГО:

 1. Захищати цивільне населення від усіх видів небезпек за будь-яку ціну і за допомогою всіх можливих засобів.