Тринадцята філіжанка кави

ХІІІ

Морський горизонт вабив відблисками сонця, а легкі гребінці на хвилях під ритми денного бризу відносили душу Аеліти у минуле.

Борис був трохи вищим за неї, міцної статури з широкими плечима, доглянуте чорняве волосся, очі кольору кавового зерна. Оксамитовий баритон огортав щоразу, як він говорив. А головне – вольовий характер, дух одноосібника та переможця, самовпевненість та нарцистичність… Цей набір мав би Аеліту відштовхнути, однак їхнє знайомство відбулося в такий період, коли вона не мала здорового глузду. Тоді її підкупила його уважність до неї, до її внутрішнього світу. Вірніше демонстрація тої уваги. Пізніше Борис вже не прикидався й не приховував, що вона його не цікавить. Його інтерес набував актуальності виключно у нетверезому стані. Тоді він прагнув бути поруч, бо те, як вона на нього дивилася, його, більш за все, задовольняло. Та Аеліта, попри свою спостережливість, свідомо ігнорувала таке ставлення, і ніби наркоманка шукала нових зустрічей. А все виключно заради його погляду та тембру. Від поодиноких, ніби то випадкових доторків його руки в неї закипала кров, збивалося дихання й усе пливло перед очима, а від обіймів підкошувалися ноги.

Після того, як спілкування було обірвано, вона ще довго жила у вигаданому світі. Зрештою прийшов час, коли вона відчула свободу від цієї хвороби. Та сьогоднішня зустріч роздмухала те, що тихо тліло десь глибоко в душі. Як говорять психологи – «незавершений гештальт»…

Ця зустріч видалася важкою для неї. Як виявилося, вона не була до неї готова. Щось всередині муляло, не давало спокою. Навіщо? Для чого? Чому саме зараз? Що з цим робити? Як не думати? Як заспокоїтись? І чому таке хвилювання?..

– Привіт…

Від його голосу Аеліта знову «попливла». Наче кролик перед удавом, вона дивилася на нього, не маючи волі відповісти… Нявка нервувала…

Борис тримав руки в кишенях джинсів, всією поставою демонструючи владу над нею… Ноги на ширині плечей, пряма спина, голова злегка нахилена вбік, погляд самовпевнений, лукавий… Він не змінився… Хіба що свіжі садна на обличчі…

– Як твої справи? – запитав він не природньо спокійним та тихим голосом. Від таких голосових ефектів тілом Аеліти хвилями побігло тепло. Стара хвороба відроджувалася…

Вона мовчала. А що говорити? Що тепер, після стількох років йому говорити? Глузд поволі повертався до неї. Борис сів поруч і почав розгойдувати гойдалку. Нявка вирвалася й відбігла на відстань. Аеліта й без кішки вже добре знала, що Борис їй добра не принесе. Таких людей нині модно називати «токсичними».

Вони мовчали, вдивляючись у горизонт. Борис знову порушив тишу першим:

– Я чув, що сталося з Андрієм. Прийми мої співчуття.

Вона кивнула у знак вдячності.

Знову тиша.

– Я радий нашій зустрічі, - Борис говорив так, наче не було цих десяти років, наче вони бачилися вчора.

– Мабуть ти на мене злишся, - продовжував він свій монолог, бо Аеліті пересохло в горлі й вона не могла, та й не хотіла говорити, - та маєш право. Через мене ти… - він змовк, театрально витримуючи паузу.

– Ти, я чув, вдруге заміж не вийшла, - Борис поклав руку собі на коліно так, щоб ніби ненароком доторкнутися до її руки. Та Аеліта свою прибрала. Це його не зупинило. Він продовжив:

– Знаєш, мені тебе не вистачало… - тут він розвернувся торсом у її бік і його рука, та, що тільки но була на коліні, вже спиралася на спинку гойдалки. Так він скорочував відстань між ними, готуючись у потрібний момент обійняти її, щоб отримати повний контроль. Аеліта розуміла, що більше мовчати не можна і пішла у наступ, поки могла мислити ясно.

– Чого б це тобі мене не вистачало? Що друзями не обзавівся? – майже сміялася вона йому в обличчя, - і що ти тут робиш? Приїхав у справах чи відпочивати? – Аеліта дивилася йому прямо в очі, демонструючи неймовірну стійкість та самовладання. Борис трохи відсторонився. Її погляд неначе кричав: «Можливо ти хочеш мені щось сказати? Щось таке, що всі ці роки не давало тобі спокою? Можливо хочеш вибачитися?». Та вголос вона ніби винесла вирок:

– Щодо заміжжя… В тебе застаріла інформація. – Вона підвелася й пішла в бік автівки. На мить зупинилася, обернулася до нього й з посмішкою на вустах мовила:

– Бажаю добре відпочити! Бувай.

З боку автівки вийшов Орест і помахав їй рукою. Вона йому відповіла. Аеліта потилицею відчувала гарячий погляд Бориса у свій бік, і їй дуже хотілося побачити цей погляд, та вона більше не оберталася.

Спостерігаючи за рухом погляду Ореста Аеліта зрозуміла, що Борис пішов до своїх друзів і їй полегшало. Цю битву вона вистояла. Та щось підказувало їй, що це не кінець. Не того Борис характеру, щоб так легко її відпустити. Дух переможця, самолюбство і все таке…

Нявка була вже поруч, терлася об ноги Ореста й понявкувала.

– Може перекусимо? – спитав Назарів брат і вони їли бутерброди й пили каву біля капоту старенького Сенсу, а праворуч від них лунали веселі чоловічі голоси. У принесеному вітром повідомленні про готовий шашлик, гарний день, радість від зустрічі Аеліта почула Якова, Сергія, Іллю та не чула Бориса.

Вечеряла Аеліта з Орестом в ресторані The Village. Аеліта їла свій улюблений салат з качкою, а Орест м’ясну дошку з картоплею.

– Хто то був? – Несподівано запитав Орест. Аеліта повела бровою. Вона сподівалася, що уникне розпитувань та не сталося.

– Так, давній знайомий. Підійшов привітатися.

Орест не приховував свого незадоволення. Аеліту це дивувало.

– А чому питаєш?

Якусь мить Орест розмірковував, а потім все ж пояснив: