Цукерка

Цукерка

Минуло п'ять років.

Вони одружились — Марта і Дмитро — у квітні наступного після переходу року, тихо, в РАЦСі, без великого свята. Був обід у ресторані на Печерську, на дванадцять осіб: мама Марти, Лєра з чоловіком, Олеся, кілька колег з редакції, двоє шкільних подруг Дмитра, його тітка замість матері (мати вже не могла виходити, майже не впізнавала нікого). Марта була в простій білій сукні. Дмитро — у сірому костюмі. Фото було мало — один спільний портрет, який мама Марти роздрукувала і повісила у своїй вітальні.

Вони почали жити в її квартирі. Дмитро продав свою — з грошей організували ремонт у них: поміняли лінолеум на ламінат, пофарбували стіни, купили нові меблі. Квартира стала іншою, сучаснішою. Тітчині речі — ті, які Марта не викинула до того, — спакували в коробки і віднесли на дачу до мами.

Усе в цій квартирі тепер було нове. Крім однієї речі.

Марта щопонеділка спускалась у підвал. Увечері, після того, як Дмитро засинав. Не щотижня — не завжди — але часто. Сідала за машинку. Писала.

Листів Олесі накопичилась невелика добірка. Двадцять три. Кожен — із позначкою «Відкрити у N році». Перший — 2028, коли Олесі буде шість. Через десять років — сім. Потім часто, по два на рік. Мета — підтримувати зв'язок з дитиною на відстані, через тітку, яка здається трохи дивною, але доброю.

Мама Марти померла через рік і три місяці після одруження дочки. Від інфаркту, раптово, у неділю, коли вони саме мали прийти в гості. Марта плакала — довго, важко. Дмитро думав, що вона плаче щиро. Вона плакала щиро — в ній ще було досить Марти, щоб любити матір. Вона плакала про себе і про маму одночасно — про дві жінки, які колись одну одну любили і з яких одна давно померла.

Дмитрова мати померла два місяці потому. Це було очікувано. Дмитро на похороні мало плакав — він уже виплакав, поки мати зникала роками. Марта тримала його руку.

Вони стали звичайною парою. Обідали разом. Обговорювали книжки — Дмитро рідше, бо почав відходити від редакторства і вчитись на психотерапевта. Дивились серіали. Їздили у вихідні у ліс. Усе чемно, хороше.

Олесі виповнилось два роки. Лєра привозила її до них іноді. Олеся була малою, тихою дитиною, з великими очима. Вона боялась тітки Марти — плакала, коли Марта намагалась взяти її на руки. Лєра дивувалась:

— Що за дивно. Вона з усіма іншими дітьми як із рідними. А з тобою — ніби чуже.

Марта усміхалась.

— Діти такі. Побачимо, коли підросте.

Олесі виповнилось три. Так само боялась. Марта не наполягала. Приходила, ставила подарунки на стіл, сідала на диван, мовчала. Олеся дивилась із-за спідниці матері — довго, серйозно, не відводячи очей.

Олесі виповнилось п'ять. Це була осінь — у листопаді. Лєра привела її в гості, бо це було ближче до тітки, ніж їхати додому після садочку. Чоловік Лєри був у відрядженні. Вони планували посидіти годину і піти.

Олеся зайшла в квартиру. Зняла пальто — сама, вона вже вміла. Дивилась по кімнаті широко відкритими очима. Марта сіла на диван, поплескала долонею поруч. Олеся завмерла.

— Не бійся, сонечко, — сказала Лєра. — Це ж твоя тітка Марта.

Марта присіла навпочіпки, щоб бути на рівні з дитиною. Це був правильний хід — Марта колись читала в якійсь книжці, що з дітьми треба бути на рівні очей.

— Олесенько. Іди сюди. Я тобі щось покажу.

Вона дістала з кишені цукерку. «Ромашку» — одну, у жовтій упаковці. Простягла.

Олеся дивилась. Не ворушилась.

— Візьми. Це тобі.

Дівчинка ще якусь хвилину стояла. Потім, повільно, обережно, підійшла. Простягнула маленьку руку. Взяла цукерку двома пальцями.

Марта подивилась їй в очі. Дівчинка дивилась їй в очі.

— Олесенько, — сказала Марта тихо, щоб Лєра на кухні не чула, — ми з тобою колись станемо добрими друзями. Через багато років. Я обіцяю. Я буду тебе чекати.

Олеся не відповіла. Вона не повністю розуміла слова — ще була мала. Але вона дивилась.

Потім відступила, повернулась до матері, показала цукерку:

— Мамо. Тітка дала.

— Скажи «дякую», сонце.

— Дякую, — сказала Олеся, але дивилась не на Марту, а вбік.

Лєра сміялась, гладила доньку по голові.

— Бачиш. Починає звикати. Ще рік-два — і буде гладитись.

Марта посміхнулась Лєрі.

— Часу багато. Я не поспішаю.

Пізніше увечері, коли Лєра і Олеся поїхали, Марта прибрала посуд. Помила чашки. Дмитро сидів у вітальні, дивився щось на ноутбуці, накритий пледом. Марта підійшла, поцілувала його в маківку.

— Лягаю, — сказала.

— Я за тридцять хвилин, — відповів він, не відводячи очей від екрану.

Вона пройшла в спальню. Не лягла одразу. Одяглась у домашнє пальто, взула капці, тихо вийшла з квартири. Ліфт уже відремонтували давно. Спустилась на перший поверх, потім у підвал.

У нижньому приміщенні — тихо. Машинка на столі. Усе, як завжди.