Спалення

Частина четверта. Світанок

XVIII

Спалення

Того вечора Дмитро приїхав із каністрою.

П'ять літрів бензину. Він узяв на АЗС, по дорозі з редакції. Взяв дві запальнички, сірники на запас. У кишені куртки — ліхтарик, робочі рукавиці, ганчірка, якою він зазвичай протирає лобове скло.

Марта зустріла його в під'їзді на першому поверсі. Вона вже чекала. В руках у неї нічого не було, крім ключа, яким вона зранку відкрила підвал — вона ходила туди в обід, перевірила, чи замок відкривається так легко, як минулого разу. Відкривався. Ніби його спеціально залишали так для неї.

— Готова? — запитав Дмитро.

— Так.

Вони спустились мовчки. У підвальному коридорі — темно, Дмитро тримав ліхтарик. Коли дійшли до замурованої стіни, де мала бути 29-та комірка, Марта подивилась на неї секунду. Раніше їй здавалось: тут щось сочиться. Тепер — не здавалось. Нічого не сочилось. Просто стіна.

Вони пройшли далі, до технічної частини. Замок на дверях до нижнього приміщення висів так само, як минулого разу — неприкритий, ніби його спеціально лишили відкритим. Дмитро зняв, поклав на бетонну підлогу. Відчинив двері. Зазирнув у дірку драбинки.

— Іди ти перша, — сказав він. — Ти знаєш, як.

Марта спустилась. Дмитро — за нею. Внизу він увімкнув ліхтарик ширше, присвітив кімнатою.

Машинка на столі. Паперу стос. Конверти. Чорнильниця. Картотечні коробки на полицях.

Дмитро присвиснув.

— Боже. Скільки їх.

— Рахувала. Шістнадцять коробок. Остання — моя.

— Починаймо?

— Так.

Дмитро відкрутив каністру. Почав поливати. Полив машинку — каретку, клавіатуру, корпус. Полив стос паперу на столі. Полив стіл. Полив підлогу навколо столу. Потім повернувся до полиць — полив коробки зверху, потім по боках, в основу.

Усе було мокре, блискуче від бензину. Повітря в підвалі стало густе, важке, пахло гостро.

— Виходимо, — сказав він.

Вони піднялись драбинкою. На останній сходинці Дмитро витягнув запальничку, засвітив ганчірку і кинув донизу. Ганчірка полетіла в калюжу бензину. Кинув другу — для надійності.

Вогонь спалахнув відразу. Блакитно-жовтий, гаряче. Вони зачинили двері — не до кінця, лишили щілину, щоб дивитись. Дмитро обняв Марту ззаду.

Вогонь охопив стіл, машинку, полиці. Горів сильно. Підвал наповнювався диму, який частково виходив крізь маленьке вікно під стелею, частково залишався внизу, стелився по підлозі.

Марта дивилась. Не моргаючи. Спостерігала, як полум'я облизує машинку, як іскри летять від чорнильниці, як паперу стос починає чорніти зсередини.

І раптом вона помітила щось.

Вогонь горів, але машинка не горіла. Бензин на її клавіатурі вже прогорав, полум'я ставало тонким, а метал під ним — той самий. Не нагрівся до червоного, не плавився, не деформувався. Просто стояв — чорний, обпечений поверх, але цілий. Ідентичний.

Паперу стос — точно так само. Верхній аркуш обвуглювався, але не перетворювався в попіл — залишався на місці, чорний, цілий. Ніби контури аркушу фіксувались у просторі, не дозволяючи полум'ю розділити на частинки.

Дмитро теж це побачив.

— Чорт.

Вогонь горів ще кілька хвилин — поки весь бензин не вигорів. Тоді вщух. Залишився чорний дим, запах гару, розжарений метал машинки, який мав би бути червоний — але був просто чорний, тьмяний, блискучий від попелу.

Коли дим вщух, Дмитро ще раз присвітив ліхтариком. Марта спустилась, обережно, не ступаючи на розпечене. Підійшла до столу.

Стіл був чорний — обвугленою корою. Але цілий.

Машинка була чорна. Цілковито. Але цілковита. На ній стояв обгорілий аркуш паперу. Дмитро відсахнувся, коли Марта простягла руку до аркуша.

— Не торкайся, гаряче.

Марта не послухала. Доторкнулась пальцем. Холодно. Як кімнатна температура. Вона підняла аркуш — і він не розсипався. Його можна було читати.

Він був пустий.

Вона поклала аркуш на місце. Машинка чекала.

Дмитро стояв позаду, притихлий.

— Ходімо звідси, — сказав він. — Не можна тут.

Вони піднялись нагору. Зачинили двері. Він — як знайшов, вісячий замок, відкритий. Піднялись у квартиру Марти.

У квартирі було тихо. Марта зайшла на кухню. Поставила чайник. Дмитро стояв у дверях.

— Марто. Поїхали до мене.

— Ні.

— Ми підпалили підвал п'ятою літрів бензину. Машинка не згоріла. Ти чого ще чекаєш? Чого треба?

— Нічого не треба. Ти зробив, що міг. Я вдячна.

— Марто.

Вона повернулась до нього. Він ніколи не бачив у неї такого обличчя — спокійного, але не втомленого. Відчайдушно спокійного.