Колега

Колега

У «Темпорі» Оксана з'явилась два роки тому. Молодша редакторка, тридцять років, висока, з густим волоссям, з червоною помадою, у сукнях із геометричним візерунком. Оксана була хороша редакторка — швидка, грамотна, нещадна до авторів. Марта з нею ніколи не ладнала.

Не те щоб був конфлікт. Просто — не ладнала. Оксана говорила швидше, сміялась голосніше, носила яскравіше. Марта — тихіша, бліда, у сірому. Оксана дивилась на Марту і бачила там щось, чого Марта про себе не знала — якусь слабкість, яку Оксана зневажала. Марта дивилась на Оксану і бачила агресію, яку вона ненавиділа. Вони працювали поруч, віталися, співпрацювали в проектах, але ніколи не обідали разом, ніколи не пили каву, ніколи не затримувались після роботи.

Оксана помітила перша. Раніше за начальницю. Раніше за Дмитра.

На початку грудня, після того, як Марта вийшла з тижневої відпустки «по стресу», Оксана у понеділок зранку підійшла до її столу.

— Як відпустка?

— Спасибі. Краще.

— Ти добре виглядаєш.

— Дякую.

— Тільки трохи дивно.

— Дивно?

— Так. Ніби ти на каву не та, яку завжди пила.

Марта спробувала посміхнутись. Оксана не посміхнулась у відповідь. Повернулась до свого столу. Більше не розмовляла до обіду.

Наступного дня Оксана слухала Марту на нараді — коли та обговорювала рукопис Шевченка-Тимошенка, нового автора, — і робила замітки. Марта побачила це боковим зором. Оксана завжди робила замітки, так — але цього разу вона дивилась на Марту, не на блокнот. Записувала щось, не дивлячись на папір.

Через день Марта пішла в туалет і виходячи зі кабіни почула голоси. Дві жінки мили руки.

— Ти помітила, що Марта стала дивна? — Оксана.

— Помітила. Вона завжди такою була.

— Ні, не так. Вона зараз ходить по-іншому. Я за нею стежила. Ранок — входить і йде прямо до свого стола, а раніше спочатку на кухню за кавою. Сміється не так — короткіше. Через обід учора Дмитро їй щось казав, вона дивилась на нього — як чужа. Я не знаю. Вона щось приймає, напевне.

— Антидепресанти?

— Сильніше. Транквілізатори, може.

— Поговори з начальницею.

— Думаю, що варто.

Жінки вийшли з туалету. Марта залишилась у кабіні ще десять хвилин. Потім вийшла, помила руки, подивилась у дзеркало.

Обличчя в дзеркалі було її. Але вираз — інший. Невпізнаваний. Напружений, холодний, ніби Марта тільки що читала поганий рукопис і готувалась його розчинити.

Вона повернулась до столу. Сіла. Подивилась на Дмитра через робочий простір. Він працював, не дивився. Оксана сиділа через два столи, щось набирала. Марта дивилась на Оксану, і в неї в голові — не її думкою, чіткою, прагматичною — прозвучало:

«Її треба нейтралізувати. Вона заважатиме. Подумай, як.»

Марта завмерла. Це була думка сутності — без маскування, без ласки. Практична. Холодна.

Вона встала і пішла на кухню. Налила води. Пила стоячи, дивлячись у стіну.

«Не нейтралізувати. Нічого не робити. Ніяких кроків. Я не дозволяю.»

Думка всередині не відповіла. Тіла не контролювала — Марта досі сама вирішувала, що робити. Воно не брало силою. Воно лиш підказувало.

Наступного дня начальниця «Темпори» — Наталя Олексіївна, сорок п'ять років, делікатна, — покликала Марту до себе в кабінет.

— Марто. Я чую, що у вас складний період.

— Все нормально, Наталю Олексіївно.

— Не зовсім. Мені говорять. Я бачу сама. Ви… розсіяні. Забули на тижні передати правки Марічці, зриви у строках. Я розумію, ви добре працюєте загалом. Я вам цілком довіряю. Але, можливо, вам потрібен ще відпочинок?

— Я щойно повернулась.

— Я маю на увазі — довгий. Два тижні. Без роботи. Відпустка за свій рахунок. Я вас не звільняю, не хвилюйтесь. Я хочу, щоб ви зайнялись собою.

Марта сиділа. Кивала. Не сперечалась. Знала — якщо буде опиратись, втратить роботу офіційно. Якщо погодиться — втратить на два тижні, але повернеться.

— Добре. Два тижні.

— З наступного понеділка.

Марта вийшла з кабінету начальниці. Підійшла до свого стола. Зібрала речі в сумку — ноутбук, нотатки, улюблена ручка. Повернулась, поклала ручку назад — залишити на столі, щоб була ознака присутності. Раптом їй здалось, що якщо забрати — вона ніколи не повернеться.

Дмитро дивився на неї. Вона підійшла:

— Наталя Олексіївна дала мені два тижні.

— Я чув.

— Не знаю. Може, добре.

— Може, добре, — повторив він. — Я приїду ввечері.

Вона кивнула. Пішла.

Оксана дивилась услід — вона помітила, що Марта виходить. Помітила — сама собі кивнула. Марта, проходячи повз, знала: сутність запам'ятала цю жінку. І колись ще поверне.