Олеся

Олеся

Лєра запросила Марту на хрестини. Олесі було чотири місяці і три тижні, вирішили похрестити до Різдва. Марту покликали як тітку. Лєра по телефону сказала:

— Марточко, ти будеш її хресною. Я так хочу. Ти в неї єдина з нашої сторони. Мама вже стара для хресної, сестер у мене немає. Будь ти, добре?

Марта завмерла з телефоном у руці. Думала швидко — кілька секунд, які розтягнулись довго. Хресна означало обов'язок, зв'язок, Олеся в її житті назавжди. І всередині Марти одночасно дві думки:

Першу думала Марта: «Я не можу. Я не можу брати цю дитину під свою відповідальність. Я не знаю, що зі мною буде через півроку. Я не маю права стати для неї хресною тіткою, якщо я сама не знаю, хто я буду.»

Другу думала сутність: «Прийми. Скажи так. Це важливо.»

Марта це відчула. Чітко. Що друга думка прийшла не від неї — що вона оформилась за секунду і стала прихильна, владна, як тихий наказ.

— Марто, ти слухаєш?

— Так. Лєра. Я… я не знаю.

— Що тут знати? Приходь.

— Лєро, послухай. Я не в найкращому зараз. Я не знаю, чи я найкраща кандидатура.

— Ой, перестань. Ти прекрасна. Кажи так, бо я більше нікого не хочу.

Марта мовчала. Сутність мовчала разом із нею. Обидві чекали відповіді.

— Так, — сказала Марта. — Добре. Я буду.

Не знала, хто з них дав згоду.

Хрестини були в неділю, у маленькій церкві на Лівому березі. Марта приїхала раніше — хотіла побути з Лєрою, допомогти, почати робити щось хорошим. Лєра жила з чоловіком у двокімнатній, у новобудові. Квартира чиста, світла, стіни пофарбовані в м'який сірий, шафи Ikea. Олеся в колисці, тепло одягнена, зі сплячкою.

— Ось тітка, — сказала Лєра. — Ти її пам'ятаєш.

Марта нахилилась над колискою. Вперше побачила дівчинку вживу. Фото не передавало — у житті Олеся була меншою, більш справжньою, крихкою. Волосся тонке, світле. Очі заплющені, короткі вії. Рот відкритий на півсантиметра, дитячий рефлекс смоктання.

Щось зрушилось у Марті. Вона не знала точно, що — просто тепло. Просте, чисте, живе тепло, яке вона не відчувала давно. Ніби в ній на секунду прокинулось те, що мало би колись стати материнським інстинктом, — і воно знайшло цю малу дівчинку і прилипло.

Вона випросталась. Лєра сміялась.

— Вона тобі подобається?

— Дуже.

— Торкни її, не бійся.

Марта простягла руку. Погладила Олесину щічку вказівним пальцем. Дівчинка в сні злегка скривилась і здригнулась, повернула голівку. Тепла щічка, м'яка, ще без пухкого жиру немовлят — ще тонка, ніжна.

І в цей момент у Марті прозвучала чітка, спокійна думка, яка не була її:

«Вона буде моїм продовженням. Через неї я буду жити далі, довго, безпечно. Тобі треба бути в її житті. Не обов'язково близько. Просто — бути. Щоб через двадцять вісім років, коли вона переїде в квартиру, її мама пам'ятала мене як хорошу тітку.»

Марта відсмикнула руку від щоки дитини. Ніби обпеклась.

Лєра подивилась здивовано.

— Що таке?

— Нічого. Я… стомилась трохи. Поїздка.

— Сядь, я тобі чаю налию.

Марта сіла на диван. Руки тряслися. Лєра пішла на кухню.

Марта сиділа і дивилась на колиску. Думка не зникала. Вона не перетворилась на пораду, не слабла — вона стояла, як оголошення, прибите до стіни всередині її голови. «Її мама має пам'ятати мене як хорошу тітку.» План. Довгий, тихий, на десятиліття вперед. Сутність уже планувала наступну. Уже вираховувала маршрут — як хороша шахістка, яка знає, що матиме час подумати в наступному ході, — завойовуватиме прихильність нинішньої матері (Лєри), щоб через двадцять вісім років наступна дитина (Олеся, яка стане дорослою) мала добрі враження від тітки Марти, переїхала в квартиру без страху, почала писати, і — контейнер, готовий.

Марту нудило. Буквально. Вона встала, вибачилась перед Лєрою, пішла у ванну. Прикрила двері. Сіла на кахляну плитку. Дихала.

Думала: я не дам. Я не дам цього зробити.

І в ту ж секунду, як подумала це, всередині почула голос — уже не як думку, а як голос, тихий, доброзичливий:

«Не нам вирішувати, Марто. Воно вже почалось. Просто дозволь. Вона не постраждає. Вона навіть буде думати, що ти її любила.»

Марта вжалась вухами в коліна. Стиснулась. Подумки повторювала — як молитву, якої не знала, — слова Валі з тітчиного листа: «Пиши сама. Пиши що завгодно. Чим більше пишеш своє — тим менше стаєш її.»

Вийшла з ванної бліда. Лєра дивилась занепокоєно.

— Марточко, ти хвора?

— Трохи недобре. Нічого. Пройде.

Хрестини пройшли. У церкві було тепло, пахло ладаном. Піп був старий, спокійний, говорив просто. Марта тримала Олесю, загорнуту в біле хрестне вбрання. Олеся плакала, коли її занурили в воду — гучно, обурено, як усі діти. Марта дивилась на неї, і по її щоках текли сльози. Лєра думала — від розчулення.