Мати

Мати

Марта поїхала до матері в першу неділю грудня.

Мати жила на Лівому березі, у панельному будинку, третій поверх, двокімнатна. Марта виросла в цій квартирі — тому, коли вона входила, тіло знало кожен поріг, кожну плитку на кухні. Мати завжди готувала однакове — борщ, картопля з котлетою, компот. Марта не любила цього їсти, бо це було їжа її дитинства, і кожна ложка повертала у віковий стан, у якому вона не хотіла бути дорослою жінкою з чотирнадцятьма місяцями невідомо чого в собі.

Мати чекала її в дверях.

— Марточко. Худа. Що з тобою.

— Все добре. Стрес на роботі.

— Не бреши.

Мати не говорила так зазвичай. «Не бреши» — це з дитинства, коли Марта приховувала двійки з математики. Марта подивилась на матір. Мати була така сама — маленька, круглолиця, у фартуху. Але її очі були пильні.

— Мамо, я не брешу. Я перевтомилась.

— Сідай їсти.

Вони їли. Борщ — смачний, як у дитинстві. Марта ловила себе на тому, що бере ложку по-іншому — тим новим жестом, глибоким. Їла повільно, свідомо повертаючи руку до «своєї».

Мати говорила про буденне. Про сусідку, в якої син оженився. Про то, що треба замінити батарею в ванній. Про те, що Лєра прислала нові фото Олесі — дівчинка вже тримає голову, посміхається. Дивиться, куди мама покаже.

У середині розмови мати раптом замовкла. Дивилась на Марту.

— Марточко. Ти пам'ятаєш, я тобі казала по телефону — Валя змінилась після інсульту.

— Пам'ятаю.

— Я тоді тобі не сказала. Не хотіла тебе лякати.

— Що, мамо?

Мати поправила фартух.

— Валя — наша Валя, справжня — я її остання бачила за кілька днів до інсульту. Вона приходила до мене. Ми пили чай. Вона говорила, що в квартирі їй стало страшно. Каже: «Я чую чиєсь дихання вночі. Ніби хтось в моєму подиху». Я їй казала — це нервовий, сама в квартирі, піди в гості часто. Вона сміялась — добре, піду. Пішла. За чотири дні — інсульт. У квартирі. Сама. Сусід знизу бачив у двері — ліжко її порожнє, вона лежала на підлозі на кухні. Викликав швидку.

Мати помовчала.

— І ось я думаю, Марточко. Чи це був інсульт. Або щось її штовхнуло. Або вона сама штовхнула себе, коли зрозуміла, що відбувається. Може, вона сказала «бери мене, але тіло хай лишається». І дала.

Марта поклала ложку. Боялась подивитись матері в очі. Мати дивилась уважно.

— Мамо.

— Що, Марточко.

— А я — я як?

Мати не відповіла відразу. Вона поклала свою руку на руку Марти, на столі. Долоня в матері була тепла, сухувата, із знайомими рубцями — шрам від ножа, коли Марта ще була маленька, і мама різала яблуко.

— Ти моя Марточка. Поки що.

— Поки що?

— Я ж не дурна, Марточко. Я тебе народила. Я тебе виносила. Я тебе знаю, як своє дихання. Я бачу, що з тобою щось не те. Кілька місяців уже. Ти стала… інша. Ледь-ледь. Я боюсь тобі про це казати. Ти ж і так у стресі.

— Мамо…

— Я тобі скажу одну річ.

Мати тримала її руку. Говорила повільно.

— Я в цій квартирі в Валі сиділа сорок років поспіль. Я знала Валю до інсульту — зовсім іншу. Після інсульту я ходила до неї з року в рік, знаючи, що це не Валя, але — поки там щось ходить і дихає, я приходжу. Я не лишила. Я її не лишала. І коли вона померла, я плакала, хоча Валі давно не було. Я плакала за тілом, у якому колись жила моя сестра.

Вона стиснула Мартину руку.

— І я тобі зараз кажу: я з тобою буду. Ким би ти не стала. Я не піду. Я твоя мама. Я тебе не кину. Чуєш?

Марта дивилась у скатертину. Сльози капали.

— Мамо, звідки ти знаєш?

— Що знаю?

— Що зі мною щось не те.

Мати зітхнула.

— Ти перестала мати свій запах, Марточко. Я тебе обіймала зараз у дверях. У тебе інший запах. Дуже схожий на Валин, після інсульту.

Марта розплакалась. Сильно, беззвучно, схилившись над столом. Мати гладила її по голові, як у дитинстві, коли Марта впала з велосипеда і вдарила коліно.

— Нічого, нічого. Плач. Плач, Марточко. Воно не забрало тебе ще повністю. Я тебе ще бачу. Я ж твоя мати, я бачу.

Марта плакала довго. Мати мовчки мовчки гладила.

Коли Марта трохи заспокоїлась, мати сказала:

— Ти не кажи Дмитру. Не кажи Лєрі. Приїжджай до мене кожну неділю. Я буду дивитись. Поки я тебе бачу — ти ще є. І поки ти плачеш від цього — воно ще не перемогло.

Марта кивнула.

Увечері вона їхала додому і в метро сиділа навпроти вікна, і дивилась на своє відображення в темному склі. Її обличчя. Темні кола, сиве волосся, змокрі від сліз вії. І вперше за довгий час вона відчула — це все-таки ще вона. Мати її впізнала. Хай за запахом, хай ледь-ледь. Але впізнала.