Повернення

Повернення

У наступні два тижні вона жила так, ніби поступалась. Ходила на роботу. Готувала собі вечерю. Приймала Дмитра, який приходив через день, приносив щось — печиво, рулет, хліб, — сідав на кухні, розмовляв із нею про дрібниці. Вона помічала, що він шукає ознак. Дивиться на неї пильно, коли вона, скажімо, береться за чашку, чи кладе сіль. Він не питав, чи вона ще вона. Але дивився.

Вона теж дивилась. Не на нього — на себе.

Щоранку, після того, як він пішов, Марта лишалась сама і сиділа якийсь час перед дзеркалом. Не чепурилась — просто дивилась. Перевіряла, чи це ще вона. Обличчя виглядало трохи іншим — схудла, темніше під очима, пасмо сивого в правій скроні побільшало. Але це можна пояснити стресом, безсонням, листопадом. Усе можна.

Руки виглядали її. Жести — її. Голос, коли вона говорила вголос «добрий ранок», — її.

Але іноді — рідко, раз на день, раз на два — вона ловила себе на жесті, якого не робила раніше. Поправляла волосся не за ліве вухо, як завжди, а за праве. Брала ложку по-іншому — глибше в жменю, майже як ніж. Тримала чашку за ручку двома пальцями, як стара жінка з порцеляни, — хоча раніше обхоплювала всю ручку долонею.

Вона записувала ці зміни в блокнот.

«14 листопада. Правою рукою взяла телефон — я лівша, я завжди телефон беру лівою. Тільки лівою. Рука потягнулась права. Помітила, виправила.»

«16 листопада. Зранку приснилось щось темне. Прокинулась, подумала першу думку: «Треба написати листа.» Потім одразу: «Кому?» Відповіді не було, але імпульс був сильний. Я встала і пішла в кухню, потім зупинилась, повернулась, лягла знов. Серце калатало.»

«20 листопада. Я дивлюсь на власну руку, і вона ворушиться незвично. Мої пальці роблять дрібні рухи, яких я не знаю. Я їх не планую. Рука потягнулась, провела по стегну, натиснула двома пальцями — ніби міряла тканину. Це не мій жест. Я не відчуваю тканини.»

«22 листопада. Сьогодні вранці я дивилась у дзеркало і раптом посміхнулась. Я не планувала. Кутики губ піднялись самі. Це була не моя усмішка — ширша, менше ніжна. Я перевірила, чи я радію — ні. Мені не було чому усміхатись. Значить, це зробило щось інше.»

Блокнот товщав. Марта писала щодня, двічі на день, іноді більше. Вона писала без плану, без структури — тільки фіксувала. Це був єдиний спосіб, який вона знала, щоб триматись за «своє».

Дмитро якось увечері запитав:

— Ти весь час пишеш. Що ти пишеш?

— Щоденник.

— Можна подивитись?

— Ні, Дмитре. Не можна. Це не читачу. Це собі.

Він кивнув. Не наполягав. Просто обняв її ззаду, коли вона сиділа на кухні і писала.

— Я тебе досі бачу, — сказав він.

— Добре, — вона затримала руку на його руці. — Кажи мені, коли перестанеш бачити. Обіцяєш?

— Обіцяю.

Листи тепер не приходили. Або — майже. Раз на кілька днів — коротке. «Ти добре живеш», або «Я не роблю тобі шкоди.» Спокійні, тихі. Марта складала їх у шухляду, не реагувала.

Але одне вона помітила. Листи тепер не диктували майбутнього. Вона більше не отримувала «о 10:47 ти зробиш те-то». Не було ніяких передбачень. Як ніби сутність знала: більше не треба. Марта і так у неї в руках. Жодної демонстрації сили більше не потрібно.

Це лякало її більше за листи з передбаченнями.

Маленький епізод у кінці місяця. Вона поверталась із роботи, йшла дворами. Під аркою сусіднього будинку сидів бездомний — літній чоловік, пальто, зав'язане шнурком, на колінах пластиковий пакет. Вона проходила повз — кожен день проходила. Сьогодні, коли вона порівнялась із ним, її рука сама залізла в кишеню пальта, витягла гаманець. Вона дістала — не один із купюр, а навмання, — тисячу. Тисячу гривень. Поклала в пакет на колінах бездомному. Пішла далі.

За десять кроків зупинилась. Повернулась.

Чоловік дивився їй услід. Не сказав нічого, але дивився — довго, пильно.

Марта пішла додому. У голові в неї була тверда думка: «Я ніколи не даю по тисячі. Я даю по десять, по двадцять. Тисячу я не розкидаюсь. Я не богачка. Я редакторка зі звичайною зарплатою.»

У квартирі сіла на кухні, дістала блокнот.

«Сьогодні дала бездомному тисячу. Не розумію, чому. Рука зробила це сама. Сутність щедра. Я ніколи такою не була.»

Вона закрила блокнот. Подивилась на нього довго. Подумала: може, це було добре. Може, чоловіку треба. Може, в мене все одно є гроші, і тисячу я не зауважу. Може, сутність не зла, як каже Галина, — може, вона просто інакша, і часом її інакшість робить добрі справи.

Вона впіймала себе на цій думці. І зрозуміла: вона починає виправдовувати. Вона вже готова пояснювати собі те, що робить не вона.

Вона відкрила блокнот знову і приписала:

«Не виправдовуй. Що б вона не робила — це не я. Навіть якщо добре. Не моє.»

Перечитала. Це написала вона? Чи це уже не вона? Чи «не моє» — це голос сутності, яка хоче, щоб Марта дистанціювалась від своєї ж щедрості, бо це зручно сутності — щоб Марта перестала вірити своїм діям?