Щілина

Частина третя. Сутність

XII

Щілина

Вона повернулась у свою квартиру через два дні. Дмитро просив не їхати. Говорив — лишайся, не думай про це, поживемо так, може, воно пройде, може, це ще не так страшно, як здається. Вона слухала і дивилась на нього, і розуміла, що він говорить ці слова тому самому страху, який живе в ньому три роки — страху втратити матір. Що він зараз намагається врятувати Марту тими ж словами, якими щодня вмовляв себе, що мати ще не зовсім зникла.

— Дмитре, — сказала вона м'яко. — Я не можу жити в твоїй квартирі, чекаючи, поки воно покаже мене з іншого боку. У моїй квартирі це буде вдома. Я знаю там кожен скрип. Я знаю, де в холодильнику сир. Це, мабуть, єдине, що лишилось справді моїм. Давай я буду там.

— А я?

— Ти приходь. Щовечора, якщо хочеш. Або через день. Тільки приходь. Ти — мій якір.

Він не сперечався. Він зрозумів, що вона вирішила.

Марта повернулась у двадцять дев'яту квартиру ввечері восьмого дня. Відкрила двері. Усередині пахло сухим повітрям і пилом — як у будь-якій квартирі, де довго не було людей. Вона поставила сумку в коридорі, обійшла кімнати. Усе на місці: стілець біля вікна, на столі — чашка з засохлою кавою ще з того ранку, у спальні — непостелене ліжко, простирадла зім'яті.

Нічого не чекало.

Вона пройшла на кухню, вмкнула світло. Стіл був порожній — жодного конверта. Вона почекала хвилину, постояла в одвірку. Нічого. Вийняла продукти з пакета, розклала в холодильнику. Поставила чайник.

Сіла на свій стілець.

Чай закипів, свиснув. Вона налила. Сиділа з чашкою в руках, дивилась у вікно на двір. У дворі — темно, лавка порожня, тополі голі. Уже справжня зима, хоч снігу ще мало, тільки пелехи по кутах.

Вона думала: «Я в тобі вже рік.» Якщо так — значить, нічого не зміниться від того, що вона вдома чи в Дмитра. Значить, воно не чекало біля дверей. Значить, воно просто всередині, тихе, терпляче.

Значить, ці дні в Дмитра воно переговорювало не з квартирою — а з нею самою. Мовчки. Коли вона готувала каву. Коли засинала. Коли читала польський роман про ліс.

І вже тоді Марта зрозуміла першу правду Галини, яку не хотіла приймати: воно не в будинку. Воно не в машинці. Машинка — знаряддя, котушка для стрічки. Сутність — у ній.

Вона допила чай. Вимила чашку. Пішла в спальню і лягла — не переодягнувшись, просто поверх ковдри. Не плакала. Відчувала — усередині неї щось майже задоволене. Щось, що радіє, що вона повернулась. Не злісно радіє — просто відчуває себе вдома.

«Я вдома», — подумала вона. І відразу за цією думкою: «Хто це подумав?»

Вона не знала.