Дмитро

Дмитро

У п'ятницю вночі вона зателефонувала Дмитру.

Була третя година. Вона лежала в ліжку, дивилась у стелю — на тітчину стелю, з білими розводами від вологи в куті. Слухала, як у трубах тече вода. У сусідів зверху хтось ходив туди-сюди. Марта втомилась бути сама.

— Алло, — Дмитро відповів на другому гудку. Не спав.

— Це я.

— Ти в порядку?

— Ні. Приїдь до мене. Будь ласка. Зараз.

— Виходжу.

Він приїхав за сорок хвилин. На таксі — своя машина залишилась у матері, він сьогодні був у неї. Марта відчинила двері в халаті, з обличчям, схожим на акварель, змитий з паперу. Дмитро зайшов, зняв куртку, обняв її. Вона стояла довго, не рухаючись. Не плакала.

— Сідаймо на кухні, — сказала вона. — Я заварю чай.

Вони сіли. Вона не знала, з чого почати, а він не питав. Просто сидів навпроти, чекав.

— Я тобі не все розповіла, — сказала Марта нарешті.

Він кивнув.

— Я знала, що не все. Але знала, що ти розкажеш, коли зможеш.

І вона розповіла. Усе. Тітчині зошити, 1967-й рік, зміна почерку, розмова з мамою. Підвал. Коробки. Чернетки листів, заготовлених на майбутнє. Галина Петрівна, математика, Лук'янівка. Дві пам'яті в одній голові. Лист від справжньої Валі, складений учотиро, жовтий, жорстокий у своєму співчутті. Баба Ліда, яка на сходах пошепки сказала: «Пиши.»

Дмитро слухав. Не перебивав. Не втручався. Не питав.

Коли Марта замовкла, він довго дивився в стіл. Тоді підняв очі.

— Марто. Моя мама — давай я тобі розкажу про свою маму. Їй шістдесят дев'ять. Три роки тому вона почала забувати. Спочатку слова, потім події, потім людей. Тепер — мене. Сьогодні я приїхав, привіз їй борщу і хліба. Вона відчинила, подивилась на мене і сказала: «А ви хто?» Я говорив двадцять хвилин, щоб вона згадала. Тоді вона згадала: «А-а-а, ти Діма. Діма, заходь.» І все було нормально. Ми їли борщ.

Він зупинився.

— Так от. Я живу з цим три роки. Я знаю, що вона зникає. Не просто фізично — а вона зникає. Одного дня вона не згадає мене зовсім. І я думав — це найстрашніше, що зі мною в житті станеться. Втратити її. Втрачати її по шматку. Я багато про це думав. Багато читав. Я готувався.

Він зітхнув.

— А тепер я слухаю тебе. І розумію, що є гірше. Моя мама йде. Але вона — це вона до останньої секунди. Її забирає забуття, але її ніхто не підміняє. А тебе можуть замінити. Я тебе можу не побачити — справжню, — через якийсь час. Я можу прийти, поцілувати жінку, яка виглядає, як ти, — і не знати. І жити з нею далі, не знаючи.

Він раптом заплакав. Не голосно — тихо, сидячи, дивлячись у стіл. Марта встала, обійшла стіл, присіла поруч. Обняла його. Він плакав хвилин п'ять, мовчки.

Потім витер очі рукавом.

— Їдь до мене, — сказав він. — Сьогодні. Зараз. Збирай речі, і поїхали.

— Думаєш, поможе?

— Не знаю. Знаю тільки, що тут тобі залишатись не можна.

Марта подумала. Галина казала — воно в тобі, а не в квартирі. Але що, якщо це обидва? Що, якщо квартира — підсилювач, а тіло — контейнер? Можливо, віддаленість сповільнить. Можливо, виграє час.

— Добре, — сказала вона. — Ти маєш рацію. Збиратимусь.

Вона швидко зібрала сумку. Одяг на тиждень. Ноутбук. Косметичку. Блокнот. Коробку від Галини — з листом. Конверти з шухляди взяла теж — не хотіла, щоб вони залишались тут без нагляду, хоча Дмитро подивився на них з незадоволенням.

— Навіщо ти їх береш?

— Докази. Якщо я зникну — щоб хтось знайшов. Мама, Лєра. Хтось.

Він кивнув.

Вони поїхали до Дмитра, через нічне місто. Тихі вулиці, порожні світлофори. У Дмитра — двокімнатна на Солом'янці, з книгами, з бібліотекою, з пахом кави. Вона любила його квартиру, коли бувала там — рідко. Тепер сіла на диван і відчула, як їй легше. Ніби з грудей зняли камінь.

Він постелив їй у кімнаті, сам ліг у кухні на розкладачці.

— Я буду поруч, — сказав він.

Марта заснула швидко. Уперше за місяць.

Перший тиждень у Дмитра був нормальним. Вона ходила на роботу — через все місто, довше, але їхала з Дмитром, разом, як колеги, їла біля нього в обідню перерву, поверталась увечері. Готували разом прості страви. Вона читала книжку, вперше за довгий час, звичайну книжку не для роботи — польський роман про ліс. Вона починала вірити, що перерва вдалась, що «Я» залишилось у квартирі, без неї, тихе.

Листів не було ні в скриньці Дмитра, ні в її старій, яку вона перевірила один раз, заїхавши до свого будинку за свіжим одягом. Скринька була порожня.

Дмитро був щасливий. Вона бачила — він ніби молодшав. Він посміхався частіше. Про маму говорив спокійніше — як про те, що є, і з цим живеться. Вона думала: може, мої проблеми йому допомагають. Може, він нарешті перестав думати про її зникнення як про найбільшу катастрофу свого життя.