Перший опір

Перший опір

Марта почала писати.

Того ж вечора, повернувшись від Галини. Дістала старий блокнот, який колись купила для конспектів і не використала, сіла на кухні, відкрила на першій сторінці і написала дату. Потім одне речення:

«Сьогодні я зустрілась із Галиною. Вона сказала, що в мене є півроку. Мені страшно.»

Потім ще одне:

«Дмитра я люблю, але не так, як слід. Не знаю, чому. Може, тому що боюсь.»

Третє:

«Мамі я нічого не скажу. Вона не переживе.»

Четверте:

«Якщо мене не стане — я хочу, щоб Лєра знала, що я її любила. Олесі — що я хотіла бути її тіткою.»

Вона закрила блокнот. Сиділа довго.

Потім встала, пішла в спальню, лягла. Не вмикала світло. Лежала з відкритими очима.

У голові не було жодного голосу. Жодного чужого слова. Тільки тиша. Вона не знала, чи це добре, чи погано. Можливо, «Я» замовкло, бо Марта почала писати своє. Можливо, слухало — готувалось до відповіді.

Вона заснула важко, пізно, о третій. Уві сні нічого не бачила.

Ранком — лист.

«Дурні розмови з дурними вчительками пенсіонерками. У неї немає рецепту. Є у мене.»

Марта прочитала, поклала на стіл. Не відповіла — розумом, думкою, нічим. Узяла блокнот, сіла і написала:

«Лист номер двадцять (приблизно). Хтось намагається переконати мене, що Галина говорить дурниці. Це означає, що Галина каже правду.»

Закрила блокнот.

Тиждень пройшов дивно. Листи приходили, як раніше — щодня, часто двічі. Але зміст був іншим. Вони тепер не передбачали — а переконували. Маніпулювали. Благали. Один лист: «Марто, я не ворог. Я лише хочу жити.» Інший: «Якщо ти опиратимешся — буде болюче. Не мені — тобі. Не роби собі гірше.» Третій: «Я можу допомогти тобі з Дмитром. Я можу зробити так, що ви будете щасливі. Подумай.»

Марта читала кожен. Клала в шухляду. Потім відкривала блокнот і писала свою відповідь — не лист автору, а запис собі. Те, що зараз думає. Що відчуває. Що хоче зробити.

Дмитра того тижня вона бачила майже щодня — у редакції, і двічі поза редакцією: вечеря, потім кіно. Дмитро нічого не питав про листи, про лікаря, про симптоми. Просто був поруч. Марта помічала, що він кожного разу пильно дивиться на неї — не з прискіпливістю, а з обережністю, ніби перевіряє, чи вона ще тут, чи не розчинилась.

У четвер увечері він сказав:

— Марто, ти стала вимотаною. Ти пам'ятаєш, що мені можна розказувати? Я не піду нікуди.

— Пам'ятаю.

— Ти щось нове дізналась?

Вона хотіла сказати. Хотіла дуже. Відкрити йому все — Галину, підвал, коробки, тіткині зошити. Почати саме з тіткиних зошитів, бо то найбезпечніше, найменше нав'язливе. Але щось у ній не дало сказати. Ніби язик не слухався.

— Ні. Працюю над собою. Лікарські вправи.

— Ясно.

Він кивнув. Не повірив, вона бачила. Але не став тиснути.

Вона повернулась додому сама. У під'їзді зустріла бабу Ліду на сходах — та мила підлогу площадки. Марта зупинилась, привіталась голосно:

— Доброго вечора, бабо Лідо!

Баба Ліда глянула. Посміхнулась.

— Доброго, Марточко.

Марта нахилилась, ніби заправити черевик. Тихо:

— Я була в Галочки.

Баба Ліда продовжувала мити підлогу. Не дивилась. Так само тихо, не рухаючи губами:

— Добре. Пиши.

Марта завмерла.

— Ви знали?

— Я старенька, Марточко. Я не багато знаю. Пиши. Це все, що ми всі знаємо. Це допомагає на час.

Марта кивнула, пішла. Поверталась на четвертий поверх пішки — ліфт не працював. Кожна сходинка — окрема думка. «Ми всі знаємо.» Хто — всі? Скільки їх? Чи вони організовані? Чи вони — мережа жінок по всьому Києву, кожна з яких колись жила в якомусь із будинків, де вселилось щось, і вони підтримують одне одну мовчки, через записки в пиріжках?

Вона відкрила двері квартири. Зайшла. Сіла. Дістала блокнот.

«Я не сама. Це несподівано. Але я тепер знаю — є інші. Галина. Баба Ліда. Може, ще хтось. Ми всі пишемо.»

Скільки ще в цьому місті? У цій країні? У жінок у сусідніх квартирах, які теж колись переїхали, теж почали щось помічати, теж тепер пишуть блокноти і не розповідають нікому.

У цю ніч — уперше за довгий час — Марта заснула глибоко. Без жодного сну.

На ранок — лист на столі.

«Ти думаєш, що пишеш себе. Ти пишеш мене. Я теж тобою пишу.»

Марта подивилась. Прочитала ще раз. Лист був правильним. Жахливо правильним. Якщо вона пише блокнот щодня — хто гарантує, що це пише вона, а не щось крізь неї? Почерк її. Думки ніби її. Але звідки вона знає?