Галочка

Галочка

Ім'я «Галочка» зустрічалось у тітчиних зошитах рідко, але зустрічалось. Тітка писала про неї між іншим — згадувала, що в будинку жила сім'я Сокіл, у них була донька років восьми, тиха дівчинка. Потім ще раз — Сокіл виїхали раптово, квартиру продали невідомо кому. Тітка здогадувалась: дівчинка захворіла, батьки повезли лікувати.

Марта шукала її в соцмережах. «Сокіл Галина 1979 р.н.» — це був рік народження, який вона вивела з тітчиних записів. Пошук дав двадцять одну людину. Марта переглядала профілі. Одна жила в Польщі, одна в Канаді, одна — вчителька у школі на Лук'янівці. Решта — переважно без фото, без даних.

Та, що на Лук'янівці, зачепила Марту. На фото — жінка років сорока п'яти, в окулярах, із коротким сивим волоссям. На задньому плані — шкільний клас, дошка, портрет Шевченка. Підпис: «Галина Петрівна, вчителька математики, ЗОШ №64».

Математика. Тітка Валя теж викладала математику.

Марта написала. Коротко: «Добрий день. Вибачте за незручність. Я Марта, небога Валентини Петрівни Коваль, яка колись жила в будинку на Героїв Праці. Мені здається, що ви — Галочка Сокіл, яка там жила у 80-х. Якщо це ви — я дуже хотіла б із вами зустрітись. Це може бути важливо для нас обох.»

Відповідь прийшла о другій ночі. Марта тоді не спала.

«Так, це я. Я знала, що хтось із вас колись напише. Приходьте в суботу, о другій. Адресу пересилаю.»

«Хтось із вас».

Марта прочитала двічі. «Хтось із вас». Множина. Як ніби вона — не перша, хто йде шляхом тітки. Як ніби Галина знає, що люди, з якими квартира 29 зробила щось, можуть з'являтись — і вона їх чекає.

У суботу Марта поїхала на Лук'янівку.

Будинок був старий, радянський, дев'ятиповерховий, з облізлою фарбою на під'їздах. Галина жила на шостому. Відчинила Марті жінка — сорок п'ять, худа, в джинсах і в'язаному светрі, з короткою стрижкою, з обличчям, у якому вгадувались і молодість, і втома, які йшли поруч.

— Заходь.

Вона так сказала одразу — «заходь», без «ви», без формальностей, ніби вони давно знайомі. Марта здивувалась, але не стала поправляти. Зайшла.

Квартира була невелика: два кімнатки, кухня, старі меблі, на стінах — кілька картин, переважно репродукції, а в куті вітальні — велика акварель, написана любителем, квіти в глечику. Пахло чаєм і валеріаною.

Галина завела Марту на кухню. Поставила чайник. Не поспішаючи, неквапливо. Мовчки. Тільки коли чай був налитий, сіла навпроти.

— Я тебе чекала з 1987 року, — сказала вона.

Марта дивилась на неї.

— Не тебе конкретно. Когось. Кожну. Мені тоді було вісім років. Я виїхала звідти з батьками, ми жили в Полтаві до моїх двадцяти, потім я повернулась до Києва, вчилась, працюю. Усе по правилах. Але я знала: одного дня прийде хтось із тієї квартири, і мені треба буде розказати.

— Як ви знали?

— Бо я — її наполовину.

Галина відсьорбнула чаю. Поставила чашку. Підняла очі.

— Марто. Слухай уважно. Я розкажу тобі один раз, і коли я закінчу, ти вирішиш, що з цим робити. Я не буду тобі пояснювати двічі. Мені складно говорити про це.

— Добре.

— Мені було вісім років. Ми жили в квартирі 29. Я була дитиною, нормальною, звичайною, я не пам'ятаю нічого особливого до того вересня. А в вересні одного ранку я прокинулась — і я знала більше, ніж повинна була. Я знала, як виглядає моя бабуся, яку я ніколи не бачила. Я знала, як готувати борщ — рецепт, якого мене ніхто не вчив. Я знала слова, яких не було в моєму словнику. У мене в голові було дві пам'яті.

Вона замовкла. Потім продовжила.

— Одна — моя. Галина Сокіл, вісім років, любить мультики, боїться собак, вчиться погано з математики. Друга — чужа. Набагато старша. Набагато більша. Жіноча. Хтось, хто жив десь у цій квартирі, хтось, хто писав на машинці в підвалі, хтось, хто вибрав мене — не знаю чому. Може, тому, що я багато читала. Я тоді читала все, що знаходила. Квартира була повна книжок — тітчина, ой, вибач — вашої тітки Валі, хтось із попередніх мешканців залишив. Я лежала на підлозі і читала, читала, читала.

— Ви знаєте, хто це був?

— Вона. Я не думаю «хто» — я думаю «що». Це не людина. Це щось, що вселяється в людей через слово, через написане слово. Я не знаю, звідки воно. Я знаю, що воно в тій квартирі дуже давно.

— І що з вами сталось?

— Зі мною — майже те, що з іншими. Я прокинулась, в мені були дві. Батьки побачили за кілька днів — я раптом стала занадто дорослою, знала зайве, говорила не по-дитячому. Вони злякались. Завезли мене до лікаря. Лікар сказав: її треба вивезти з квартири. У них виявились знайомства, вони швидко продали, поїхали в Полтаву. І тут — диво.

Галина допила чай.

— Що відбулось зі мною в Полтаві — я не знаю. Це було поступово. Вона — та, інша, чужа, — почала відступати. Не зникла. Просто стала тихішою. Я виросла. У мене — дві пам'яті досі. Одна — моя. Інша — її. Я пам'ятаю 1967 рік, коли її забрали в тіло твоєї тітки. Я пам'ятаю 1949-й, коли її забрали в тіло чоловіка на прізвище Прохор, який повернувся з війни і жив у квартирі 29 кілька років. Я пам'ятаю 1931-й, коли в квартирі жив архітектор Петро, перший мешканець, — вона в нього була, поки він не помер у 1942-му при бомбардуванні. Я пам'ятаю все це. Ніби я там жила. Хоча я — маленька Галочка, яка в 1987-му читала книжки на підлозі.