Підвал

Підвал

Марта дві доби не виходила з квартири.

Не тому, що не могла — дзвонила на роботу, сказала, що хворіє, Дмитро погодився прикрити. Не тому, що хотіла сховатись. Просто перші два дні після тітчиних щоденників вона не могла зробити жодного кроку без того, щоб не обдумати його тричі. Пити каву — це моя звичка чи чужа? Ставати біля вікна й дивитись у двір — моє чи її? Кожен рух здавався подвійним. Ніби поруч із Мартою в тілі ще хтось, хто слабко чинить опір, але присутній, як хтось у сусідній кімнаті, крізь стіну чутно його дихання.

Лист прийшов на другий день.

«Твоя мама тебе впізнає. Не бійся. Не поспішай.»

Марта поклала аркуш, не дочитала. Не хотіла. Не хотіла більше чути голос, який знав її думки.

На третій день — середа — вона встала рано, випила чай, прийняла душ і спустилась у під'їзд. Не до скриньки. Нижче.

Підвал їхнього будинку вона бачила тільки один раз — коли переїжджала, тітчин сусід-електрик показав, де щиток, на випадок якщо вимикне світло. Підвал був великий, радянського типу: довгий коридор, по обидва боки — комірки сусідів, далі — технічне приміщення, де стояв щит, котельня, якісь труби. Пахло сирістю, пилом, холодним бетоном.

Марта спустилась із ліхтариком від телефону. Лампочка в коридорі не горіла — перегоріла давно, ніхто не мінявся. Дійшла до місця, де були комірки, — почитала цифри на ґратчастих дверях. 15. 22. 28. 35. Її номер — 29 — мав би бути тут.

Двадцять дев'ятої не було. Між 28-ю і 30-ю — глухий шматок стіни.

Марта підсвітила. Провела ліхтариком по шву. Стіна була з цегли, потім оштукатурена грубо, не вирівняно, ніби забивали діру. На штукатурці — темні плями, сліди часу. Вона торкнулась долонею. Холодне. І трохи вологе — не від штукатурки, а так, ніби крізь стіну сочилось щось.

Далі вглиб коридору — прохід у технічну частину. Вона пішла туди. Труби, бетонна підлога, калюжка під батареєю. У кутку — щит. У протилежному кутку — ще одні двері, невеличкі, заховані за трубами. На дверях — навіс, на навісі — навісний замок, іржавий. І — чого Марта не очікувала — замок був не закритий. Висів лише петлею, незачеплений.

Вона зняла замок. Двері відкрились зі скрипом.

За дверима був спуск — не сходи, а залізна драбинка, вмурована в стіну. Вниз. У темряву. Марта посвітила ліхтариком — там, унизу, на глибині метрів трьох, була підлога. Інша — не бетонна. Дерев'яна, мабуть. Стара.

Вона подумала: я просто подивлюсь. Спущусь, зніму фото, повернусь. Я не божевільна — я редакторка з телефона і ліхтариком.

Спустилась.

Підлога внизу справді була дерев'яна — старі широкі дошки, потерті, з заляпинами невідомо чого. Кімната — невеличка, метри чотири на три, з низькою стелею. Одне маленьке віконце на рівні землі — видно кусочок брудного снігу з вулиці. Одна лампочка на проводі, тепер вимкнена, висить зі стелі.

І тут був стіл.

Старий, дерев'яний, темний від часу. На столі — друкарська машинка. Марта підсвітила — «Оптима», румунська, післявоєнна. Металева, важка, із круглими клавішами. В каретці — чистий аркуш.

Поруч — стос паперу. Стос конвертів. Чорнильниця — так, ще чорнильниця, для заправки стрічки. Олівець, нагострений з обох сторін. Пластмасова стаканчик, у якому щось — вода? ні, мокра ганчірка.

І — на полицях, які йшли вздовж стіни справа, — картотечні коробки. Десять чи дванадцять. Марта підійшла, витягла одну — сіро-жовтий картон, на боці чорним маркером: «1962–1968». Відкрила.

Усередині — конверти. Стосами. Білі, такі самі, як ті, що приходили їй. Кожен надписаний — ім'я, рік. У нижній частині — адресовані «Надія М. 1962», «Надія М. 1963», «Надія М. 1964», «Надія М. 1965». Вищі — «Коваль В.П. 1966». «Коваль В.П. 1967». Марта перегорнула все.

Узяла один — 1967-й. Відкрила. Аркуш, один рядок, надрукований на «Оптимі», з западаючою «е»:

«Сьогодні Валя ходитиме до тьоті Олі. Не зустріне того, кого бажає. Не поверне дверей».

Нижче, іншим рядком:

«Це останній лист до неї. Завтра вона буде мною.»

Підпис — літера «Я».

Марта опустилась на стілець біля столу. Щоб не впасти. Ноги її не тримали.

Вона сиділа довго. Потім встала, витягла наступну коробку. «1968–1982». Відкрила. Нові конверти — тепер уже адресовані «Я». Просто «Я». Ніби тітка, після того, як її замінили, вже писала собі, але на іншу адресу — на «Я». Остання папка — 1982-й, із позначкою «Перехід».

Далі — нова коробка: «1983–1996». Марта відкрила. Листи адресовані «Грицай Л.М.» — жінці на прізвище, яке Марта ніколи не чула. Між 1982 і 1983 — перехід у нове тіло. Жінка жила в квартирі роки — сутність писала їй, потім замінила.

Ще одна коробка: «1997–2010». Адресата тут двоє — перше прізвище перекреслене, «Міщенко О.І.» — і потім нове, «Міщенко О.І. (друге)», тобто після підміни. Одне тіло, два мешканці.

«2011–2023» — наступна. Ім'я на конверті — «Бойко С.П.». Остання коробка. Марта бачила знайомі візерунки листів — передбачення, поради, згода, перехід. Весь цикл, знову і знову.