Тітка

Тітка

Тітчині речі стояли в антресолі спальні півтора року. Три коробки, обмотані широким скотчем, із написами маркером на боках: «Документи», «Одяг», «Різне». Марта їх бачила щодня, коли відчиняла гардероб, — і щодня вирішувала, що не сьогодні. Не сьогодні вона буде розбирати життя жінки, яку знала погано, за якою не встигла сумувати.

Тепер вона стягнула коробки вниз. Прибрала з кухні посуд, поставила на стіл першу — «Різне». Розрізала скотч кухонним ножем. Усередині лежали згортки в газеті, кожен підписаний фіолетовою кульковою ручкою: «Фарфор», «Ложки бабусині», «Рушники», «Фото». Вона витягала по одному.

Фарфор — сервіз на шість персон, із синіми квіточками, жоден предмет не розбитий. Ложки — чорні від часу, срібні, з гравіюванням: «В.П. 1966». Рушники — вишиті, пожовклі. Фото — у конверті з мотузкою.

Вона відкрила конверт і розсипала фото по столі. Чорно-білі. Кольорові радянського часу, з тим характерним помаранчевим відтінком, який сторінки не могли скасувати. Тітка Валя, молода, у двадцять років, із двома подругами на вулиці — можливо, Велика Житомирська, упізнаваний фасад. Тітка Валя старша, на дачі, поруч із мамою Марти — ті ж круглі щоки, однакові погляди, дві сестри, одна з яких обіймає іншу. Тітка Валя ще старша, з тортом, дивиться в камеру з виразом, який Марта не могла розшифрувати — ніби чемно посміхається, але не ця жінка посміхається, а її обличчя виконує обов'язок.

Марта зібрала фото в купу, склала назад у конверт. Сіла. Відкрила другу коробку — «Документи».

Усередині — стос тек, акуратно підписаних: «Паспорт», «Свідоцтво», «Медичне», «Пенсія», «Заповіт». У нижньому шарі, під теками, — кілька старих зошитів у клітинку. Вицвілі обкладинки, кутки обшарпані. Вона дістала.

Перший зошит — 1962 рік, написано на обкладинці. Марта розгорнула. Дрібний, акуратний почерк, фіолетове чорнило, лінії рівні, як за лінійкою. Це був щоденник.

«16 лютого. Сьогодні мороз. Ходили з Марією до Ольги — занесли книгу. Ольга дала сметани, передати мамі.»

«17 лютого. В університеті обідала сама. Ваня не прийшов. Не знаю, що про це думати.»

Тітці у 1962-му було двадцять років, вона вчилась у педагогічному. Жила з батьками на Печерську. Марта читала кілька сторінок — звичайне студентське життя: іспити, друзі, родичі, який сказав, сказала, побачила. Тон був живий, іронічний, іноді закоханий. Тітка Валя тут була ще не тіткою — просто Валентиною, дівчиною двадцяти років.

Марта взяла наступний зошит. 1963–1964. Той самий почерк. Тон — веселий, насичений. Тітка закохалась у якогось Бориса, писала про нього багато, цитувала віршами чи словами пісень. Потім — розчарування, Борис виявився таким же, як усі, одружився з іншою. Тітка написала: «Добре. Значить, не моє.»

1965 рік — щоденник обірвався на серпні. Тітка писала про хворобу батька. Потім — пропуск.

Наступний зошит — 1966 рік. Почерк той самий, але тон — сухіший, коротший. Тітка переїхала в цю квартиру — у 29-ту, на Героїв Праці, — навесні шістдесят шостого. Отримала її від держави, за розподілом — учителька, повинна була поїхати в село, але за знайомствами виділили кімнату в комуналці, а потім квартиру. «Маленька. Одна. Своя. Не вірю. Сьогодні перший вечір. Сиджу і слухаю, як тече вода в трубах.»

Марта посміхнулась. Перший запис тітки в цій квартирі — про звук води. У цій самій квартирі. У тому самому коридорі.

Далі — нормальне життя. Тітка викладала математику в школі на Печерську, ходила на роботу, верталась, писала про учнів, про директора, про сусідку зверху, яка скандалила з чоловіком. Усе було так, як мало бути. Марта читала і перегортала сторінки — зошит товстий, записи щоденні, іноді по три-чотири рядки, іноді на цілу сторінку.

І тоді вона натрапила на це.

«12 грудня 1967 року. Сьогодні прокинулась, і мені здалось, що я не я. Подивилась у дзеркало — моє обличчя. Але я його не впізнала. Кажу собі: це втома. Після інсульту так буває. Лікар казав.»

Марта відклала зошит. Інсульт. У 1967-му в тітки був інсульт. Вона про це чула — мама розповідала колись, не деталізуючи. Тітка була в лікарні, повернулась, жила далі. Небагато наслідків — говорила трохи повільніше, права рука тремтіла. Жодних серйозних дефіцитів.

Марта прочитала далі.

«13 грудня. Знову. Не впізнаю себе. Голос чую свій, а ніби чужий. Як запис магнітофона.»

«15 грудня. Сказала лікарю. Він сказав: деперсоналізація. Після інсультів буває. Мине.»

«18 грудня. Не минає. Обличчя в дзеркалі не моє. Руки — не мої. Вони роблять те, що я прошу, але вони не мої. Я дивлюсь на них, коли вони чистять картоплю.»

«25 грудня. Різдво. Ходили з мамою до тьоті Олі. Сиділа. Слухала. Говорила. Усе правильно. Але весь час здавалось, що поруч зі мною ще хтось, і цей хтось — я. А та, яка сиділа і їла — не я. Мама помітила, що я тиха. Сказала — відпочивай.»

Потім — перерва на кілька днів. Потім — запис від 3 січня 1968 року.

Почерк інший.

Марта підняла зошит до лампи, щоб краще розглянути. Так. Інший. Не радикально — все той же фіолетовий кульковий, та сама манера дотискати хвостики в букв «д» і «у», той самий нахил. Але щось інше — натиск менший, рух тонший, ніби рука вчиться заново. І склад фрази — інший.