Баба Ліда

Баба Ліда

Листопад ставав листопадом. У Києві зарядили сірі дощі, ліхтарі в дворі світились уже о четвертій дня, листя в калюжах гнило швидко, поверхня калюж блищала плямами. Марта ходила на роботу, поверталась додому, отримувала листи. Два тижні вона жила всередині цього ритму, і ритм був майже терпимий.

Вона вирішила, що пора розпитувати. Якщо хтось у будинку знає про квартиру щось, чого не знає вона, — треба дізнатись. Найкраще місце для початку — перший поверх. На першому поверсі жили старі, які прожили тут десятиліттями і пам'ятали все.

Баба Ліда з квартири номер 1 була невисокою жінкою близько вісімдесяти, з сивим волоссям, зібраним у простий пучок, і з обличчям, на якому всі зморшки були радісні, не гіркі. Вона все знала про всіх у будинку. Вона була частиною будинку так само, як батареї опалення чи лавка під першим під'їздом. Коли Марта переїхала, баба Ліда прийшла з яблучним пирогом — «познайомитись». З тих пір вони кивали одна одній у під'їзді, іноді зупинялись поговорити про погоду. Баба Ліда пам'ятала тітку Валю. «Добра була жінка. Тиха. Нікого не чіпала.»

У суботу Марта купила в магазині торт — «Наполеон», тітчин улюблений, хоча вона тепер його не їла, — і спустилась на перший поверх. Баба Ліда відчинила швидко, ніби чекала.

— Марточко! Заходь. Ти чого мовчиш, ніколи не заходиш просто так.

У квартирі бабу Ліди пахло валеріаною, кавою і чимось солодко-старим — ніби давно висохлі квіти. У неї була кімната з шафою 1970-х, телевізором з кінескопом, стосом газет на підвіконні. Над диваном — вишитий рушник із півниками.

Вони пили чай. Баба Ліда розповідала про дочку, яка живе в Полтаві, про онуків, яких не часто бачить, про те, що з цим світом щось не так уже років двадцять — не таке, як раніше. Марта слухала, чекала моменту.

— Бабо Лідо, — сказала вона нарешті. — Я хотіла запитати — про квартиру. Про 29-ту. Хто в ній жив до тітки Валі? І до них?

Баба Ліда поставила чашку. Дивилась у стіл. Довго мовчала.

— Марточко. Ти навіщо питаєш?

— Просто так. Знайшла тітчині папери. Цікавлюсь історією.

— Ти залишаєш там жити?

— Звісно. Це моя квартира.

Баба Ліда підняла очі. І тут Марта побачила те, чого ніколи раніше не бачила в обличчі цієї жінки — страх. Не тривогу, не занепокоєння — справжній, глибокий страх. Баба Ліда злегка труснула головою.

— Марточко. Іди додому. Приходь іншим разом. Я тобі торт поверну, добре? Мені треба таблетки прийняти.

— Бабо Лідо, що трапилось?

— Нічого. Я просто стомлена. Іди.

Марта пішла. Не забрала торт — баба Ліда настирливо поклала його назад у коробку і сунула в її руки. На сходах Марта зупинилась. Обернулась. Двері бабиної квартири вже були зачинені. Марта чула, як усередині баба Ліда двічі перевіряла замок.

Вона піднялась у свою квартиру. Поклала торт у холодильник. Думала весь вечір.

Наступного ранку, у неділю, Марта спустилась до скриньки і побачила — баба Ліда вже там. Стоїть, перебирає свою пошту. Побачила Марту, посміхнулась широко.

— Доброго ранку, Марточко! Як спалося?

— Добре, — Марта розгубилась. — А вам?

— Чудово. Візьмеш пиріжок? Я свіжих напекла.

Вона дістала з сумки паперовий згорток, сунула Марті в руки. Посмішка її була голосна, театральна — людина так посміхається, коли її знімають на фото. Разом із пиріжком в руки Марти потрапив маленький згорнений аркуш. Баба Ліда не дивилась на Марту. Вона дивилась кудись поверх Мартиного плеча, у бік дверей на сходи, які вели вгору.

— Ну добре, я побігла. Ти приходь, заходь, — і, не чекаючи відповіді, пішла до свого під'їзду.

Марта піднялась у квартиру. Розгорнула пиріжок. Аркуш був маленький, складений вчетверо, з дешевого зошита в клітинку.

«В неділю. В парку біля нашого будинку. Третя лавка від входу. Приходь о третій. Сама.»

Марта сиділа на кухні з пиріжком у руках. Пиріжок був ще теплий.

О третій годині дня того ж дня (це була неділя, вона зрозуміла не відразу) вона вийшла в парк. Парк був невеликий, між двома житловими масивами, з декількома лавками, двома грушами, які давно не плодоносили, і бетонним столом для шашок, за яким нікого не сиділо. Третя лавка від входу стояла біля куща. Баба Ліда вже там сиділа — у зеленому пальті, з шапкою в руках. Вона поплескала по лавці поруч.

— Сідай. І не кажи голосно.

Марта сіла. У парку, крім них, не було нікого — тільки одна жінка з собакою далеко, і дідок, що йшов через алею, спираючись на палицю.

— Ти добре живеш там? — запитала баба Ліда тихо.

— Як це — добре?

— Сни бачиш нормальні? Уранці себе впізнаєш?

Марта подивилась на неї. Не відповіла.

Баба Ліда кивнула.

— Добре. Тобто ні. Але добре, що ти сюди прийшла.

Вона дивилась у землю. Говорила повільно.

— Я в цьому будинку з сорок п'ятого. Моя мама переїхала сюди одразу після війни — отримала кімнату на першому поверсі. Я народилась через два роки. Я тут виросла. Я пам'ятаю всіх, хто в цьому будинку жив. Усіх, Марточко. І в твоїй квартирі — теж. Твою тітку Валю я знала сорок років. До тітки — Ковальські з донькою Галочкою, ненадовго, переїхали раптово у вісімдесят сьомому. До Ковальських — був період, коли квартира здавалась, мінялись мешканці. А до того, зовсім давно — вчителька стара, Надія Миколаївна. А до неї — солдат повоєнний, одинак. А до солдата — перші мешканці, одразу після війни. А до них — не пам'ятаю, маленькою була.