Підпис

Підпис

Після того, як з'явилася підписом «Я», щось змінилось у тоні листів. Тепер вони не були просто передбаченнями. Тепер вони розмовляли.

«У тебе сьогодні буде важкий день на роботі. Я знаю, що ти втомлена. Візьми каву з цукром, як у дитинстві. Це допомагає.»

«Сьогодні пам'ятай, щоб подзвонити Лєрі. Вона чекає. Олеся їсть уже прикорм — спитай про неї.»

«Той, у сірому пальті, на сьомому поверсі, коли ти виходила з метро, — не дивися на нього наступного разу. Просто пройди повз.»

Марта читала ці листи і виконувала те, що в них було. Не тому, що вірила їм, — а тому, що виявилось простіше виконувати, ніж опиратись. Її щодня наче хтось вів. Інтонація в листах була не лиха — навпаки, майже ніжна, материнська, ніби хтось старший і мудріший турбувався про неї, знав, чим допомогти. І вона з жахом зрозуміла, що починає цьому довіряти. Як довіряють порадам матері, навіть коли ті дратують.

Лєра дзвонила тепер часто. Олесі виповнилось чотири місяці — дівчинка почала агукати, пробувала повертатись на животик, перший раз сміялась у відповідь на маму. Лєра висилала фото й короткі відео. Марта розглядала кожне. Олеся була маленька, з тонким світлим волоссям, очі — сині, серйозні. «Вона на тебе схожа, — сказала Лєра в одній із розмов. — Ти в неї єдина тітка. Будь хорошою тіткою, добре?»

Марта пообіцяла. Вона сказала: «Я постараюсь бути хорошою.»

Увечері того ж дня в скриньці лежав лист.

«Дякую, що пообіцяла Лєрі. Олеся тебе пам'ятатиме. Це важливо.»

Марта поклала аркуш на стіл. «Олеся тебе пам'ятатиме.» Про дитину, якій чотири місяці і яка ще не знає свого імені. «Пам'ятатиме». Як? Чому?

Вона закрила конверт. Пішла лягати. Довго не могла заснути.

Препарат, який призначив Антонюк, вона почала приймати на другий день. Один раз увечері, перед сном. Наступного ранку прокинулась пізно — о дев'ятій, з тяжкою головою, з відчуттям, ніби тіло на цеглу важче. Пішла на роботу через силу. Цілий день просиділа над рукописом, який не йшов. У кінці дня Дмитро запитав:

— Як препарат?

— Дивно. Ніби на мене натягли светр.

— Це нормально. Привикнеш.

Вона продовжувала. Три дні. На четвертий в скриньці був лист.

«Перестань його пити. Він робить мене повільнішою. Це погано для нас обох.»

Марта сиділа на кухні, тримала аркуш, і думала: «нас». «Погано для нас обох.» Ми. Вона і «Я».

Вона не припинила приймати препарат. Вона попила його ще тиждень.

У ці сім днів листи приходили рідше. Спочатку щодня — тоді через день, потім через два. І тон змінився — став коротший, роздратованіший. Одна фраза. «Ти помиляєшся.» «Він зашкодить тобі.» «Я тебе знаю.»

У середу на восьмому дні препарат вона не випила. Просто не наливала. Подивилась на склянку з водою, на таблетку, на себе в склі духовки — викривлене відображення, худе обличчя, ніби в сірого кольору, темні кола під очима — і вирішила, що одна ніч без нічого не зашкодить.

Вона заснула легко. Уперше за тиждень без важкості. Уві сні бачила щось світле, тепле — казкове поле, високу траву, когось поруч, кого не можна було розгледіти. Прокинулась щасливою.

На столі лежав лист.

«Дякую. Ми з тобою далі будемо добре.»

Марта не пішла до Антонюка на повторний прийом. Вона не відмовилась офіційно — просто не прийшла. Секретарка дзвонила з нагадуванням, Марта не взяла слухавку. Потім, через тиждень, надійшов СМС: «Сергій Володимирович просить зв'язатись із приводу пропущеного візиту». Марта прочитала, видалила. Поклала телефон екраном донизу.

Того ж вечора — лист.

«Тобі стало краще. Бачу. Продовжуй жити, як жила. Я поруч.»

Марта читала й плакала. Не від страху. Від іншого — від того, що вона раділа, що листи знову регулярні. Що хтось її чує. Що хтось знає, як їй. Вона плакала від того, що була самотня так сильно, що готова прийняти будь-яку присутність, навіть таку.

Дмитро через тиждень сказав:

— Ти виглядаєш краще. Препарат допомагає?

— Так, — відповіла вона. — Допомагає.

І в той момент вона вперше збрехала йому.