Лікар

Лікар

Клініка називалась «Ментало». Це була одна з тих нових приватних клінік, які відкрилися в Києві за останні роки, — скло, хром, рецепція з м'ятними льодяниками в кришталевій мисці, пастельний дизайн. Усе було розраховано на те, щоб людина, яка приходить сюди, могла прикинутись, що прийшла до косметолога. Марті це подобалось. Вона не хотіла зустрічати знайомих у коридорі районної психоневрологічної.

Лікар Антонюк Сергій Володимирович був таким, яким вона й уявляла психіатра: немолодий, худий, у сірому піджаку, з окулярами на шнурку. Пив чай із великою чашки, на якій було написано «Кращий у світі тато». Чашка стояла на його столі, поряд із ноутбуком і купою паперів. Марта подумала: у цього чоловіка є діти, дружина, нормальне життя. Це її заспокоїло.

— Розкажіть, що вас привело.

Вона розповіла. Намагалась говорити по-редакторському — стисло, структуровано, без емоцій. Перший лист. Збуваність. Спроби уникнути передбачень. Камера. Запис о 03:27. Сховок у шухляді. Вона розповіла про бабусю Марію Федорівну, про страх спадковості.

Антонюк слухав, кивав, щось занотовував. Коли вона закінчила, запитав:

— Ви зараз чуєте голоси?

— Ні.

— Ви бачите людей чи речі, яких інші не бачать?

— Ні.

— Ви відчуваєте, що вами хтось керує? Що у вас у голові — чужі думки?

Вона замислилась.

— Ні, це мої думки. Просто я не пам'ятаю, як пишу ці листи.

— І на записі ви бачили — це ви їх пишете?

— Так.

— У якому стані? Сомнамбулічному? Очі відкриті, дії координовані?

— Так. Виглядаю, як людина, що не спить.

Він кивав і записував. Потім зняв окуляри, протер їх серветкою, надягнув знову.

— Марто, я буду з вами прямо. Те, що ви описуєте, не схоже на психоз. Психоз має інші ознаки — галюцинації, маячня, порушення мислення. У вас цього немає. Ваше мислення ясне, ваші страхи логічні, ваші спроби розібратись раціональні.

Вона відчула полегшення — маленьке, тонке, мов струмочок.

— Але те, що ви описуєте, — продовжив він, — дуже схоже на дисоціативний стан. Дисоціативна фуга або сомнамбулізм. Це не психіатричне захворювання. Це неврологічне. Людина в такому стані може виконувати складні дії — писати, ходити, говорити, — не пам'ятаючи їх потім. Часто провокується сильним стресом або травмою. Ви переживали щось останнім часом?

— Півтора року тому переїхала в квартиру тітки, яка померла. До цього був розлучення — три роки тому.

— Переїзд — це стрес. І смерть родича — теж. Іноді ці речі наздоганяють нас із запізненням.

— А передбачення? Як я передбачаю речі, яких не знаю?

Антонюк усміхнувся. Посмішка була лагідна, не поблажлива.

— Ось тут цікаво. Марто, ви щодня пересуваєтесь одними маршрутами, зустрічаєте одних людей, ведете роботу з одними авторами. Ваш мозок знає ваше життя краще, ніж ви думаєте. Дуже часто «передбачення» — це просто висновки, які робить підсвідомість із даних, які свідомість не встигає обробити. Ви знали, що Ковальчук рано чи пізно напише. Ви знали, що ваш колишній зараз у Києві — напевно бачили його ім'я десь у соцмережах. Ви знали, що Дмитро вам симпатизує, і його пропозиція повечеряти — логічний крок.

— А супермаркет? Я пішла не в той, де ходжу зазвичай.

— Ви пішли в той, який знали. Саша, напевне, теж знав цей супермаркет — ви ж колись жили разом, мали спільні звички. Ваша підсвідомість порахувала, де найімовірніше вас переткнуться, і вийшла права.

Марта слухала і думала: це пояснює все. Майже все.

Але не запис.

— А те, що я пишу вночі й не пам'ятаю?

— Дисоціація. Частина психіки, якої ви зазвичай не усвідомлюєте, формулює ці «передбачення» — виводи вашої ж підсвідомості — і залишає їх вам. У формі листів. Від «Я». Класичний прояв.

Він говорив спокійно, впевнено. Марта хотіла вірити.

— Ви просто хочете, щоб це було хвороба, — сказала вона тихо.

— Я хочу, щоб вам було зрозуміло, — поправив він. — Ми зробимо МРТ, ЕЕГ, кілька тестів. Я призначу вам легкий препарат, який покращить сон і знизить тривожність. Це не лоботомія, Марто. Це амбулаторне ведення. Ми з вами розберемось.

Вона кивнула.

Виходила з кабінету з направленнями в руках, з назвою препарату в блокноті телефона, з відчуттям, якого не мала два тижні, — що все поправно, що є дорога, є дії, є люди, які знають, що робити.

На парковці вона сіла в машину, дістала з сумки помаду, подивилась у дзеркало заднього виду, щоб нафарбувати губи. Побачила — поряд на пасажирському сидінні лежить конверт.

Білий. Без марок.

Машина була замкнена. На парковці підземного паркінгу, під лікарнею, куди треба було заїжджати зі шлагбаумом і карткою. Вона сама щойно сіла. За дві хвилини до того конверта не було.

Руки трусились так, що вона не відкрила його одразу. Посиділа, дивлячись уперед. Потім взяла.