Автор

Автор

Марта стала детективом. Це слово вона сама промовила вголос на кухні, одна, за кавою в суботу вранці, і навіть розсміялась від абсурду. «Детектив». Тридцятидвохрічна редакторка, у халаті, з чашкою в руках, у квартирі, де три покоління меблів стоять упереміш, бо вона досі не зібралась викинути тітчині. Детектив.

Але вона не знала, як інакше це назвати. У неї був факт — листи. Був автор — «Я». Була методика — вона мала його знайти.

Вона почала з паперу. Відрізала кутик з одного з аркушів, занесла в канцелярський магазин на Великій Васильківській, показала продавцю. Той знизав плечима: стандартний офісний папір, щільність 80, такий продається всюди, впізнати партію неможливо. Вона купила пачку такого ж і поклала додому для порівняння. Різниця була нульова.

Далі — шрифт. Западаюча «е», дещо розмитий контур, синювата стрічка. Вона погуглила: це друкарська машинка, не принтер, не чоп. Моделей було багато: «Ятрань», «Оптима», «Ерика», «Москва». За кілька вечорів вона зібрала колекцію фотографій шрифтів різних моделей — усі схожі одна на одну, але «е» западала приблизно так у трьох: пізніх «Ериках» (ГДР, 1970-ті), радянських «Москвах» та румунських «Оптимах». Це нічого не означало. Таких машинок у Києві мало бути тисячі — на горищах, у музеях, у колекціонерів.

Далі — конверт. Білий, без водяних знаків, без логотипу, без вказівки виробника. Папір конверта був трохи жовтіший, ніж папір листів — ніби старіший. Марта взяла один конверт у лампу, подивилась проти світла. На мить їй здалось, що вона бачить щось — ледь помітні лінії, як нерівності — але це могла бути гра світла. Вона нічого не побачила, коли глянула вдруге.

Поштар. Це було найважливіше — хто приносить. Вона чекала в під'їзді три дні. У понеділок, вівторок і середу. Виходила в коридор о пів на восьму, стояла біля вікна на сходовій клітці, дивилась вниз через прогалину між перилами. Поштар приходив о восьмій. Молодий хлопчина в жовтій жилетці «Нової Пошти»… ні, це не той… потім «Укрпошти», маленький, років двадцяти, з сумкою через плече. Він підходив до скриньок, діставав стос паперів, вкидав у щілини. Швидко. Не затримувався.

У середу вона спустилась, коли він ще був у під'їзді.

— Вибачте. Ви приносите пошту в цей будинок?

Він обернувся. Молоде обличчя, трохи прищаве, очі, що не розуміли.

— Так. А що?

— Я хотіла спитати — мені приходять листи. Білі конверти, без адреси. Без марок. Це ви?

Він похитав головою.

— Ні, звісно. Я ношу тільки зареєстровану пошту. Без адреси я не можу класти в скриньку — мене оштрафують.

— А ви бачили ці конверти? Коли відчиняли мою скриньку?

Він подумав.

— У 29-й? Та у вас там нічого не лежить. Я тільки квитанції і рекламу кладу.

— Я отримую білі конверти, — повторила Марта. — Щодня.

Хлопчина стенув плечима.

— Тоді хтось вкидає їх після мене. Або до мене. Я приходжу о восьмій, до того скринька порожня.

Він пішов. Марта повернулась у квартиру. Сіла в коридорі на підлогу. Перебрала всі листи знову. Конверти, дійсно, приходили нерегулярно — іноді вранці, коли вона сходила до скриньки, іноді ввечері, коли поверталась з роботи, іноді, як виявилось, серед дня, коли вона ніби нікуди не виходила. Хтось клав їх у скриньку, обходячи поштаря. Хтось, у кого був час, щоб проникнути в під'їзд. Сусід. Знайомий сусіда. Хтось із кодом від домофона.

Вона вирішила встановити камери.

Це було дивне рішення для жінки, яка не вміла міняти лампочки. Але Дмитро, коли вона обережно запитала його про «камери для квартири, бо в під'їзді крадуть пошту», поставився з серйозністю і наступного вечора прийшов з коробкою. У коробці були дві невеликі камери, чорні циліндри з об'єктивами, робоча станція, кабелі. Він встановив їх за годину. Одну — в коридорі, над вхідними дверима. Другу — в кухні, так, щоб видно було стіл і шухляду, куди Марта складала листи.

— Чому в кухні? — запитав він.

— Хочу подивитись, чи не заходить хтось. Коли мене немає.

— Заходить у квартиру? Марто, це вже серйозно. Заяву в поліцію.

— Поки що ні.

Він не сперечався. Тільки сказав, щоб вона щодня перевіряла записи і якщо побачить щось — відразу дзвонила йому. Вони повечеряли пасту з соусом із банки. Вона пила вино, він — чай. Він поїхав додому о десятій — їхав до мами, жила в Ірпені, після дев'ятої часто плутала дні тижня. Марта зачинила за ним двері, замкнула на два оберти, накинула ланцюжок. Вона ніколи не накидала ланцюжок. Ланцюжок був ще тітчин.

Перша ніч із камерами пройшла так: Марта лягла о дванадцятій, заснула швидко, прокинулась о сьомій, спустилась до скриньки. У скриньці — квитанції за воду. Білого конверта немає. Марта повернулась у квартиру з відчуттям несподіваного тепла. Можливо, камери налякали. Можливо, той, хто це робив, зрозумів, що його знімають — навіть не в під'їзді, а в квартирі, — і відступив.

Вона пішла на роботу. Повернулась о сьомій. У скриньці був білий конверт.

Руки холонули. Вона сіла на сходинку в під'їзді. Відкрила.

«Я знала, що ти встановиш камери. Подивись запис. Кадр о 03:27.»