Частина 1 «Денетра: Пандорит»

(13 мільйонів світлових років від нас…)

На самому початку Денетра була тихою.

Денетрианці жили просто — не тому, що не могли інакше, а тому, що їм вистачало. Планета давала воду, їжу, тепло й ритм. Міста не рвали землю, а вростали в неї, існували, але не домінували — вони допомагали слухати світ, а не підкорювати його.

Сила вимірювалася не зброєю, а витривалістю, дисципліною й умінням жити в балансі.

Так тривало доти, доки вони не знайшли пандорит.

Мінерал виглядав скромно: щільний, холодний на дотик, з ледь помітним синім сяйвом у глибині. Але під час обробки він порушував звичні закони.

Предмети з його вкрапленнями втрачали вагу.

Загострений пандоріорит розрізав матерію на молекулярному рівні.

Леза з нього не просто ранили — вони руйнували цілісність, і такі рани не загоювалися.

Назва з’явилася швидко.

Пандоріорит.

Бо кожен розумів: відкрили не ресурс — відкрили вибір, який уже неможливо закрити.

Спочатку його використовували обережно.

Потім — вибірково.

А згодом — усі захотіли володіти ним.

Мінерал став мірилом влади. За нього почали вбивати.

За його поклади — стирати поселення.

За контроль — переписувати закони й мораль.

З’явилися перші мечі — легкі, майже невагомі, смертельно гострі.

З’явився транспорт, здатний до низького польоту: пандоріорит резонував із магнітним полем Денетри, дозволяючи машинам відриватися від землі.

З’явилася зброя, про яку згодом воліли не згадувати.

Війна більше не була конфліктом.

Вона стала станом світу.

Синє сяйво вабило.

Не тому, що зводило з розуму — ні.

Воно лише висвітлювало те, що завжди було всередині: жагу контролю, страх втрати, бажання бути вище за інших — буквально й символічно.

У цій війні не виживали добрі.

Не виживали чесні.

Виживали сильні, точні, дисципліновані й готові йти до кінця.

Саме тоді Денетра перестала бути гармонією.

І саме тоді почався шлях

крізь попіл, кров, сором і смерть.

Життя вперше стало дешевшим за ресурс.

Планета тонула в крові. Денетру охопили війни…