1

День сьогодні був – гірше не може бути!

От справді! Мало того, що зранку згоріла праска, тому довелося пертися на роботу у пожмаканому одязі, так дорогою ще й черевики намочила. Пригадуєте, як то, провести увесь день з ногами у вологому, хлюпаючому нутрі? І не треба тут мені казати, що дівчатка-колежанки радили тримати в офісі пару змінного взуття та колготки зі шкарпетками. Кого воно обходило? До сьогодні я й не думала, що це справді може знадобитися.

Можете уявити собі мій настрій протягом робочого дня? І моє ставлення до колег, яким от просто всім одразу щось від мене знадобилося? І не моя провина, що всі вони потрапляли під мою гарячу руку! Не моя, кому кажу!

До кінця дня я нагадувала розлючену пантеру, у якої критичні дні, от правда! І саме таку мене до себе викликав генеральний. Треба сказати, що мій войовничий запал потроху згасав, поки я йшла до його кабінету, бо я сподівалася почути від директора особливі для себе новини.

Я ішачила, мов божевільна, останні пів року, хапалася за всі проєкти нашого дизайнерського бюро, тягла на собі безліч клієнтів – і все це заради одного: прагнення отримати таку омріяну посаду керівника нового відділу 3D-дизайну, який за місяць відкривався у нашій компанії, і в який уже активно набирали співробітників. Вакантними ще залишалися місця керівника та асистента керівника, але туди точно не призначать людину з вулиці. В офісі всі, як один, пророкували мені майбутнє місце керівника, я вже навіть визначилася, що заберу з собою ще й Оксану, мою подругу і колежанку, як свою власну асистентку.

От саме за пропозицією обійняти посаду керівника я й вирушила до кабінету генерального, і чим ближче наближалася, тим у ширшій усмішці розпливалося моє веснянкувате обличчя. Перед дверима глибоко вдихнула, налаштовуючись на позитивний лад, і постукала:

– Заходьте, – пролунало зсередини.

Я рішуче прочинила двері й ступила до кабінету.

– Вітаю, Володимире Сергійовичу. Ви викликали?

– Так, Стасю, проходь.

До речі, дозвольте відрекомендуватися: Станіслава Костянтинівна Скорик – провідний менеджер компанії. Нічого так йменнячко, еге ж? Поки викажеш, і язиком не увернеш. Але зараз усі в компанії називають мене Стасею, і це невимовно дратує! Адже я досвідчений спеціаліст з багатьма відзнаками та здобутками. І – Стася. Хоч би вже Станіславою називали. Але ж ні! Це, до речі, теж було непрямою причиною, по якій я прагнула посісти місце керівника, – тоді б до мене стали звертатися з повагою на ім’я по батькові.

І моя мрія ось-ось здійсниться!

Я задоволено посіла запропонований генеральним стілець, усміхнулася, і приготувалася слухати, як він буде розписувати, яка я молодчинка, і як я заслуговую на нову посаду!

Спочатку все так і відбувалося, Володимир Сергійович і справді розпинався, перераховуючи мої досягнення, а я ніжилася у промінчиках слави, задоволено кивала головою, мружилася, мов кішечка…

Але раптом все пішло шкереберть!

– От тому, Стасю, я не можу нікому, окрім тебе, довірити посаду асистента керівника відділу, – завершив свій монолог директор.

Я на мить застигла. Що́ він сказав? Якого асистента? Він помилився, чи як?

Кілька разів розгублено кліпнула очима, рот мій сам собою відкрився і закрився – мабуть, зараз я нагадувала не надто розумну рибину, яка ще не усвідомила, що її викинуло на берег.

– Ем, Володимире Сергійовичу, ви сказали «асистента»? – спромоглася нарешті уточнити.

– Так, Стасю.

– І хто ж буде керівником відділу?

– О! Це найпрекрасніша новина! – захоплено вигукнув шеф. – Я вмовив свого друга, найкращого спеціаліста у сфері 3D-дизайну до повномасштабного вторгнення.

– І чому ж «найкращий», – не втрималася від єхидної інтонації, – спеціаліст не має власного бізнесу?

– Він мав, – спокійно пояснив Володимир Сергійович, ніби й не помітивши мого сарказму. – У Маріуполі. Тепер, як ти розумієш, там все зруйновано. Та й він пішов захищати власну землю, тому йому було трохи не до того. А потім він отримав поранення і був списаний з військового обліку. Я допоміг йому придбати житло у нашому місті та пообіцяв надати роботу. От тому й хочу, щоб ти, як найдосвідченіший спеціаліст, ввела його у курс справи та ознайомила з новинками. А далі, повір мені, він підхопить і допоможе вивести нашу компанію на ще вищий рівень! – захоплено підсумував генеральний. – Мені здається, ви спрацюєтеся!

А мені здається, що ні!

Хотілося волати і тупотіти ногами, та я якось стрималася. Просто мовчки, бо в горлі стояла грудка, кивнула і, не питаючи, пішла до виходу. Тільки й почула слова директора вслід:

- Я представлю його команді за тиждень…

Обережно причинила двері кабінету, але як же мені хотілося грюкнути ними з усього розмаху, так, щоб тинькування посипалося й одвірки вилетіли.

Стрималася. Ціною стертих в порох зубів!

Дівчата-колежанки, серед яких була й Оксана, перестріли мене посеред коридору і кинулися із запитаннями:

– Ну, що, Стасю? Вже велика начальниця? – засміялася Поліна.

– Можна вже тебе вітати? – не відставала Аня.