Жнива

Оглядаючись назад, ставало до болю сумно. Це суспільство росло, розвивалася, і нехай тут завжди було місце для негараздів, якихось інтриг, все рухалися так, як повинно було, як завжди все рухається... Вперед. Але історія невблаганна. Чомусь судилося існувати термін, близький до вічного, а щось гасне, так і не встигнувши запалитися. І так гаснуть життя, успішні долі, просто тому що так влаштовано буття. А найжахливіше в цьому влаштуванні те, яким чином гаснуть вогні...

Три дні тому в Боргетто все було спокійно. Ніхто з місцевих не подумав би, що в праведному світі можливо щось подібне. Ніхто з лікарів не бачив нічого схожого. Смерть прийшла збирати врожай, який так чекала. У повітрі відчувався її запах... І всі відчували її, тому що холодний страх проймав до кісток. Водночас всі, крім уже мертвих, відчули Жниву.

Дієго не встиг спалити трупи і ізолювати хворих. Як виявилося, люди закопали трупи Марко і Паоли у згорілої хатини Пескаторе. Але Паола викопалася з-під землі, і хиткий спокій Боргетто знову порушився. Падре Клемент, заручившись підтримкою Лупполо, зібрав залишки мужності і вийшов їй назустріч. Якимось дивом йому вдалося вигнати Паолу з села за допомогою святої води. Він запросив в цю ніч всіх прийти на молебень, щоб просити у Господа прощення і спасіння. І прийшли всі. Змушені були прийти. Навіть ті, хто не вірив Клементу, хто бачив, що він вийшов назустріч чумі лише тому, що відчував, що його репутація висить на волосині - і ті, тому що церква - найбезпечніша споруда в Боргетто.

Люди втратили надію. А тому, хто її втратив, більше втрачати нічого. На наступний ранок виявилося, що Марія, Джемма і Бонфілія втекли. «Навіщо» і «куди» були найменшими з питань, які тривожили місцевих жителів. Тому що в той же вечір жінки повернулися разом з Паолою... Мертві і спраглі людської плоті. І ось, люди знову ховаються в церкві. Але тепер їх куди менше, ніж було зранку.

Вони ховаються у церкві вже добу... Зрідка роблячи спроби вибратися за припасами. Не всі з них повертаються, а їхні родичі божеволіють. Деякі втрачають самовладання від самого виду того, що відбувається, слабшають від голоду і ув'язнення, і все дивляться крізь щілину дверей на село, в якому перестали бути господарями. На хати, які забрала чума. На тих, хто чекає їх за дверима, стікаючи слиною, і в нетерпінні безцільно блукаючи по колись рідним їм місцях. Люди очікують кінця. Не важливо, яким він буде - аби швидше.

На вулицях бігали полчища пацюків. Вони кудись переносили зерно з млина. Вони плуталися під ногами, і навіть нападали на деяких зачумлених. Але в якийсь момент просто зникли, ніби їх і не було... За ними, відчувши недобре, втік і Базиліо. Хто міг - пішов. Залишилися ті, хто помер, і ті, хто помре... Чи є серед них місце тим, хто, можливо, виживе?..

Прокинувшись вранці четвертого дня, Андре опустився на коліна і став тихо молитися. «Господи, нехай все це виявиться поганим сновидінням...». Він відмовлявся вірити в те, що відбувається. У своє заточіння з невпинним відчуттям безвиході... Він відмовлявся вірити в ті слова, що кожен день говорив людям падре. Але з кожним днем ​​ставало все важче і важче не вірити. Тому що пояснення того, що відбувається не знаходилося з того, що знали лікарі... Тому що пояснювати не хотілося, а люди більше турбувалися про себе, ніж один про одного. І Клемент... Добре підбирав слова. Перелякані селяни вірили йому, а у вузькому колі і сам починаєш мимоволі кивати тому, що говорить головний. Ти починаєш йти на компроміс з цими словами, після - погоджуватися і вірити так само, як і всі. Єдине, що може зупинити тебе - думка інших. Думка тих, кому ти віриш більше. З ким ти пройшов більше. Віра в те, що повинен бути інший вихід. Якщо своєї віри не вистачає... Що залишається?..

Андре подивився в сторону Дієго. Він молився поруч з ним. Гарсія завжди знав, що можна зробити навіть в самій безвихідній ситуації. Але зараз він мовчав... Втім, як і завжди. Як весь час після того вечора, коли він сказав, що скоро все закінчиться. Дієго закрився в собі. Треба це розуміти. Мабуть, він завжди створював план на найстрашніший випадок, але хто ж міг передбачити таке? Лікар обережно покликав його за ім'ям, але іспанець не озвався. Лише закінчивши молитву, він кивнув, показуючи, що готовий до діалогу.

 - Що тепер?.. - запитав Песте пошепки.

- На цей раз я не знаю, Андре, - відповів йому іспанець. В його словах відчувалася повна втрата віри. Він був знищений. Невже він визнав поразку і тепер просто чекає кінця, як і всі? На лікаря накотився смуток і навіть якийсь сором. Так, Дієго просто людина, не можна постійно на нього покладатися. Але, чорт візьми, бути не може, щоб у нього не було ніяких ідей.

- Ти нічого не запропонуєш? - ще раз запитав лікар. - Тобі хіба плювати на те, що з нами буде?

- Ні, не плювати! - обірвав його Гарсія. - Але вирішувати я не можу... - він зітхнув, а потім подивився на Андре. - Що ти пропонуєш? У тебе є ідеї? Якщо немає, то і не говори про мене так, ніби я повинен знати.

Андре випустив повітря через ніс. Бути того не може! Невже він згоден залишатися тут? Легко сказати - важко зробити...

Несподівано щось вдарило в двері церкви. Не забарився град ударів тихіше і крик: «Відкрийте! Орсіно вмирає!». Кричав хмільник Лупполо. Хтось відкрив засув на дверях і впустив чоловіків. Молодий хлопець тримався за шию, крізь яку струменіла кров. Він впав на підлогу, а батько припав до нього, благаючи його вижити, а лікарів - допомогти. Дієго підскочив до них і притиснув ганчірку до горла хлопця. Він смикався, іспанець намагався його втримати, але марно. Незабаром, ганчір'я просочилося кров'ю наскрізь, а Орсіно затих з відкритими очима.

Ти бачиш, як люди навколо тебе вмирають. Ти погодився з тим, що всі рідні тобі мертві або вже майже мертві. І на інших у тебе тепер не вистачає емоцій. Ти бачиш, як старий хмільник плаче, притискаючи до губ закривавлену долоню сина... І нічого не відчуваєш. Морально люди, які пережили подібне, мертві самі. Чи хочуть вони жити далі, якщо переживуть таке?