Квартирант

Небо заридало холодними краплями. Зривався вітер, ганяв сміття, люди накидали капюшони, розкривали парасолі і кидалися навтьоки — в бездонні пащі темних під’їздів. 

Із дверей невеличкого кіоску просочилася полоса теплого світла.  Усміхнений чоловік простягнув руку — на неї впали освіжаючі краплі. Він ступив у темінь вулиці, розкрив стареньку парасольку і притиснув до грудей кульок із цукерками і пачкою чаю. Ніщо, ніщо на світі не могло спаплюжити його настрій. 

Дім, милий дім! Тут пахло теплотою і світлом. Не випускаючи з рук кульок із цукерками, старий учитель залишив мокру парасолю, роззувся і відніс на кухню свій пакунок. Він запалив конфорку, поставив чайник, розвісив вологе пальто на спинку стільця і присунув його ближче до вогню. 

Квартира, нагріта за день убогим осіннім сонцем, не випускала з себе ні краплі затишку. Василь Львович сьорбав гарячий чай, зачаровано дивився в запотіле вікно, на його колінах затишно муркотіла Муська. На столі в скляній вазі красувалися цукерки, Василь взяв одну. Йому згадалося, як давним-давно ті цукерки всі до єдиної розхапали маленькі руки. Коли ж до нього знову навідаються учні? Чи не забули ще? Дехто із них вже має і своїх дітей. 

Того дня Василь так і заснув — з думками про колишніх учнів, які обов'язково прийдуть, як вони будуть сміятися, згадувати юність. Але ні теплі думки, ні радісні обличчя не вберегли від того нав’язливого кошмару, що катував його цілу ніч. 

Сон був на диво реалістичним. Василю снилося, що у його квартирі дивним чином з'явився мешканець, який оселився в кімнаті з балконом. Старий не шукав квартиранта і не любив, коли хтось вривався у його побут і наводив свій лад у його хаті. І як це зазвичай буває в абсурдному сні, учитель ніяк не міг виселити непрошеного — вмовляв, обурювався, погрожував, але той не хотів покидати житло. 

Чортівня уві сні почалася майже одразу. Василь застав сусіда у своїй кімнаті. Той лежав на його ліжку та гортав сімейний фотоальбом. На тумбочці валялася розхристана папка з документами і особистими записами Василя Львовича. Ніколи ще вчитель не бачив такого відвертого нахабства. Сусід помітив його і, аж дивно, не виявив жодних емоцій. Він закрив альбом, підвівся з ліжка і попрямував до Василя. Львович відкрив було рота, але що сказати? Чи то з вихованості, чи то від шоку так і не зміг видавити із себе жодного слова. Сусід же без будь-яких пояснень пішов до себе. Після цієї витівки старий вирішив закривати свою кімнату на ключ.

Хлопець взагалі виявився не балакучим. Коли Василь вкотре намагався поговорити з ним, мешканець або мовчки йшов, або вперто ігнорував його. Всі спроби поговорити закінчувалися однаково — «як об стінку горохом» і це дратувало ще більше. 

У цьому сні невгамовний сусід не просто ігнорував Василя, а й постійно йому дошкуляв. З кімнати з балконом він, як чорна пліснява, розростався по всій квартирі. На зло господареві без дозволу брав його речі, смітив, залишав на кухні гори брудних тарілок. Коли Василеві хотілося до вбиральні — там завжди було зайнято. Якщо сусід бачив, що учитель йде митися, він намагався першим прослизнути у ванну, яка дуже доречно розташовувалася якраз навпроти його кімнати. Якось Василь не витримав і з усією свою спритністю, все-таки встиг прошмигнути туди першим. Вчитель із насолодою ляснув дверима перед носом оторопілого сусіда. Але нахабний паразит все одно кілька хвилин вовтузив дверну ручку, намагаючись зайти.

Чим довше тривало це дике марення, тим сильнішою ставала ​​ненависть до непрошеного квартиранта. Усе, до чого торкався мешканець, помалу вкривалося чорною цвіллю, а в кімнаті з балконом завелися таргани і розповзлися по всій квартирі. На кухні збиралися гори посуду, у холодильнику гнили продукти. Кішка Василя — Муська помітно схудла, бо сусід відкрив у собі дурну звичку нишком жерти її корм. Новий мешканець кожен раз ​​поводився дедалі дивніше і учитель старався пересікатися з ним якомога рідше. Якимось чином Василь розумів, що це — всього лиш сон, але як не старався, не міг ні прокинутися, ні вирватися з коловороту абсурдного кошмару у щось приємніше. 

Щоб нарешті прокинутися, Львовичу довелося докласти титанічних зусиль. Весь у холодному поту, він ледь відсапався. Трохи посидів на ліжку, потім піднявся і попрямував на кухню, щоб попити води і змити тривожний післясмак дурного кошмару.

«Чого тільки не насниться, — подумав Василь. — Це просто сон». І справді, як тільки розпочався робочий день, нічне марення забулося. Василь Львович з головою занурився у шкільні справи. І не згадав би про той кошмар, якби він не наснився йому знову.

 Цього разу Василю марилося, як він топчеться під власними дверима. Уві сні чоловік розумів, що у його домі ще досі живе той клятий квартирант. Він довго вагався, врешті відчинив двері.

Опинившись у темному коридорі, Василь Львович увімкнув світло і краєм ока помітив величезного потворного собаку, що прошмигнув у кімнату з балконом. Тіло старого скував страх, а волосся на руках піднялося, як наелектризоване — він зрозумів, що то був не собака.  Але і людиною воно вже теж не було. Учитель затамував подих і з величезним зусиллям заставив задерев’янілі ноги зробити крок назад. Не зводячи погляду із темної кімнати сусіда, він намацав ручку своїх дверей. Стараючись не видавати жодного звуку, не шарудіти, не дихати, Василь позадкував до себе, безшумно закрив двері, двічі прокрутив замок: клац, клац.

Мешканець виповзав зі своєї кімнати тільки надвечір, бігав по хаті рачки, справляв потреби прямо на килим, вночі починав вити нелюдськими голосами, а коли змовкав, то сідав у куток і обдирав шпалери. Василь боявся його до чортиків. Як йому прокинутися? Чому час плине так повільно, кошмар ніяк не минає, а сусід шкребеться у нього під дверима? Невже він знайшов його? Увірветься?