Рогате

Ми з мамою заварили по горнятку кави і сіли балакати про різне містичне. Хіба не моторошно від того, що твій кіт годинами дивиться у темноту в сусідній кімнаті? А ще страшніше, коли мале дитя розмовляє до порожнечі так, ніби там хтось є. Так я згадала дещо і зі свого дитинства, але моя історія пам'яталася мені швидше кумедною, ніж страшною. Якось вночі я розбудила маму, тому що у нас під столом сиділо Рогате.

- Мам, мааам.. -  тихенько канючила я. Розуміючи, що вона не прокидається, я почала плакати і звати голосніше, - мам, у нас під столом корівка сидить..

- Дитя, ну яка корівка? - з заплющеними очима пробурмотіла мама. 

- Мам, ну мааам, - я схлипувала все голосніше, що розбудило її остаточно.

- Чого не спиш, яка корівка? - у сонному голосі чулося втома і роздратування.

- Тааам, - проскиглила я і показала на стіл, що стояв у протилежному кутку кімнати.

Мама привстала на ліжку, їй знадобилося кілька секунд, щоб угледіти в темноті мого “монстра”.

- Дитя, там немає ніякої корівки, то тобі здається, спи.

Мама знову лягла, а я все не вгавала і їй довелося пояснювати мені складні речі простими словами. 

-Доця, там нічого немає, це тобі так здається. Насправді це просто силуети купки різних предметів в темноті. Це може бути стопка книг, на які зверху впав мій халат, твої іграшки, зібгане покривало. Твої оченята не можуть бачити в темноті, так само чітко, як вдень, тому і збирають все до купи у добре знайомий образ схожий на корову.

Це мене анітрохи не заспокоїло. Рогате зовсім не походило на купку речей, що завалилися під стіл. Воно було велике, темне і гостророге. 

- Дитя, та немає там нічого.. - намагалася второчити мені мама, але плач і схлипи продовжувалися.

Концерт мав шанс затягнутися на цілу ніч. Вона зітхнула і пішла вмикати світло, прослідувавши до вимикача аж через цілу кімнату без тіні страху. Цок - загорілася лампа. 

- Ну, бачиш, тут немає ніякої корівки, я ж тобі казала - посміхнулася мама. І вона була права.

Я нарешті змогла видихнути, але вмить стиснула кулачки, боячись, що мама знову виключить світло. На мій подив, вона цього не зробила, а просто підійшла, взяла мене на руки і винесла зі злополучної кімнати у вітальню. Ми постелили на дивані, увімкнули нічну лампу. Я все ще легенько шморгала носом. Тоді мама зняла свої шкарпетки.

- Ось, дивися, це мої улюблені носочки. Я їх дуже ціную, бо вони чарівні - захищають від нічних кошмарів.

Мама одягла їх мені, пам'ятаю так добре, як ніби це сталося вчора. Вони були блідо жовті і нагріті її ногами. Шкарпетки доходили малій мені майже до колін і тепло від них розлилося аж до серця. Я заснула спокійно і більше ніколи не бачила корів під столами. 

З яким трепетним розумінням мама віднеслася до мене тоді! Повірила в дитячі вигадки, розвіяла мої жахіття, зробила все для того, щоб я почувалася в безпеці. Мені раптом захотілося сказати їй, як сильно я вдячна за той раз. 

- Мам, а пам'ятаєш, як я в дитинстві бачила корівку під столом? - посміхнулася я.

Мамі ж було не смішно. З дивним виразом на обличчі вона приклала руку до грудей.

- Ой, і не нагадуй..

- А що? - я відверто здивувалася.

- У мене й самої тоді ледь серце не обірвалося. Я пояснювала тобі, що то книжки, речі чи іграшки, а коли включила світло, під столом виявилося абсолютно пусто.