Розділ 8

Нарешті мене сьогодні виписують. Не люблю я ці лікарні, а цілий тиждень дивитися серіали та читати книги чесно кажучи набридло. Хоча я це дуже люблю. Але. Я вже хочу до людей. Де не пахне хлором, та не відчувається горя, сліз, та болю. Я вже відчуваю себе нормально. Голова вже не болить, а от з гіпсом на руці ще маю походити.  Вдягаю свій одяг і плануу йти до лікаря за випискою. В дверях зустрічаю Леоніда. Він приходив до мене щодня, приносив квіти і смаколики. Коротше кажучи дуже турботливо до мене відносився.

-Привіт.- вітається та цілує в губи.

-Привіт.- кажу я.

Він забирає мої речі і ми прямуємо  виходимо з палати.

-Як ти люба?- питає він мене, обіймаючи за талію.

-Вже набагато краще.- кажу я даруючи йому посмішку.

-Це добре. Зараз заберемо виписку і я відвезу тебе додому.- каже Леонід.

-Добре. Ти міг би забрати виписку, а я зайду доподруги?- питаю я.

-Звісно, йди.- каже він цілуючи  мене  губи.

Прямую по знайомому коридору та підходжу до палати, куди перевели Артема після реанімації. Заходжу до палати та зустрічаюся з хворобливим поглядом, сповненим болю та відчаю, це дивиться на мене Артем.

-Привіт. – вітаюся я.

Жанна побачивши мене піднімає на мене свій втомлений погляд.

-Привіт. Тебе вже виписали?- запитує.

-Так. Виписали. Як ти?- питаю в Артема.

-А як може відчувати себе людина, в якої зруйноване все життя?- питає Артем.

-Все буде добре. Наступного тижня зробимо операцію і ти зможеш ходити.- каже йому сестра.

-А чи хочу я цього?- каже він і дивиться в вікно.

-Що ти маєш на увазі?- питаю я в нього.

-Незважай. Це він просто нервує.- каже подруга.

-Гаразд. Бажаю, щоб операція пройшла успішно.- кажу я наостанок і виходжу з палати.

 За мною виходить Жанна.

-Ти не уявляєш, як мені складно з ним. Батьки продали навіть будинок, де  жили дідусь з бабусею, щоб оплатити операцію. А в нього депресія. Жити не хоче, операцію не хочу. Я вже скоро посивію з ним.- каже подруга і втомлено потирає обличчя.

-Руслана не приходила?- питаю я.

-Приходила. Але я просила її піти. Не хочу, щоб брат страждав, ще більше. До речі, я переїду до Артема. Буду там за ним доглядати після операції.  Тому ти  будеш тепер жити сама. Речі я вже забрала.- каже Жанна.

-Дуже жаль. Мені без тебе буде самотньо.- кажу я та обіймаю її.- Дзвони, якщо щось буде потрібно.- кажу я.

-Добре. Дякую.- каже подруга і ми розходимося.

Леонід відвозить мене додому та допомагає занести речі.

-Дякую, тобі за допомогу.- кажу я.

-Не має за що. Я просто думаю, як ти будеш тут справлятися з однією рукою.- каже він дивлячись на руку.

-Поки не знаю. Але Я тепер буду тут жити сама. Жанна переїджає до Артема.- кажу я.

-А якщо  я переїду до тебе? Буду за тобою доглядати, поки тобі не стане краще.- каже Леонід.

-Я гадаю, що це не дуже гарна ідея.- кажу я.

-Це ж чому? Хіба у нас не серйозні стосунки?- питає він підходячи та обіймаючи мене.

-Так, серйозні, але… Я не впевнена…- кажу я сумніваючись.

-От побачиш, я буду як найкраще доглядати за тобою.- каже він цілуючи мене.

-Я впевнена, що це так. Просто я не готова поки що жити разом з хлопцем.- кажу я йому.

-Ясно.- каже сумно відвертаючись обличчям до вікна.

-Пробач, якщо я тебе чимось образила.- кажу обіймаючи хлопця здоровою рукою.

-Мабуть ти недостатньо мені довіряєш.- каже Лео зустрічаючись зі мною поглядом.

-Та ні. Просто…  Давай не прискорювати подій.- кажу я та цілую його в губи.

-Я люблю тебе.- каже хлопець, коли поцілунок закінчується.

-І я тебе.- кажу я.- Може чаю?- питаю я.

-Я сам зараз приготую, ти сиди.- каже хлопець.

Відчуваю себе трохи некомфортно після розмови, та розумію, що зробила вірно, адже не зробила того, чого поки не хочу. Коли Леонід йде, втомлена лягаю на ліжко та згадую обличчя Артема. Мені було дуже боляче бачити його таким розбитим. Мені б дуже хотілося бачити його знову  здоровим. А кохання, як виявилось  в нього не розділене. Адже Руслана навіть не прийшла до нього жодного разу. Дуже жаль, що ми любимо тих хто нас не любить. Але таке життя. Я до речі теж не впевнена в почуттях до Леоніда. Хоча я бачу, що він мене дійсно любить, але я… Я чомусь не можу сказати, що я люблю його, а не просто вдячна за турботу і увагу.

Минув місяць. Гіпс уже нарешті зняли і я могла спокійно працювати. Бо я дуже скучила за своєю роботою.  Ввечері мене зателефонувала Жанна.

-Привіт, подруго. Як справи?- запитала я.

-Привіт. Нормально. Якщо можна так сказати. Злато, мені потрібна твоя допомога.- каже вона.